Глава 38: Хмара Отрути

Я бачив, як його пальці рухаються, але не міг розрізнити окремих ножів. Це була не атака, а справжня хмара металу, що летіла до моєї голови, грудей та ніг. Я випустив Щит Душі у режим повного захисту, створивши перед собою напівпрозору фіолетову стіну.

«Дзенькіт! Дзенькіт! Клац!»

Десятки ножів з гуркотом вдарилися об енергетичний бар’єр і впали на землю. Щит витримав, але мої магічні резерви відчутно похитнулися. Це була пастка, розрахована на виснаження.

«Ти просто захищаєшся, хлопче», – глузливо промовив Скорпіон, роблячи крок уперед. Його очі були наповнені холодною, розважливою люттю. «Але ти забув про справжню небезпеку».

Він кивнув униз. Я подивився на ножі, що лежали на мокрій землі. Вони не були просто металевими. Кожен із них був покритий густою, чорною, маслянистою рідиною, яка почала випаровуватися при контакті з повітрям та моїм щитом.

Отрута. Не просто контактна, а летюча.

У мої легені вже потрапив перший вдих цього смертоносного туману. Мої м’язи, які ще секунду тому були напружені, раптом стали важкими. Реакція сповільнилася. Моє тіло кричало: *Скидання! Дебаф!*

[Системне повідомлення: Застосовано ефект: *Нейротоксин Скорпіона (Сильний)*. Швидкість руху -25%. Швидкість атаки -20%. Тривалість: 60 секунд.]

Я відчув, як це вплинуло на мої здібності. Секунда – це тепер дві. Мені потрібно було негайно відійти або знайти протиотруту, але в мене не було ні часу, ні інвентарю для цього.

«Бачиш?» – Скорпіон усміхнувся, його усмішка була гострою, як лезо. «Ти швидкий, але тепер ти мертвий. Жнець! Добий його!»

Ззаду, звідки я прийшов, пролунав важкий, глухий звук кроків. Жнець, який оговтався від мого блискавичного нападу, підняв свою масивну косу. Він не поспішав. Він знав, що я вже не втечу.

Я був затиснутий між двома найнебезпечнішими вбивцями в зоні. Отрута повільно паралізувала мої кінцівки. Якщо я зараз не зроблю чогось надзвичайного, це кінець.

Я опустив погляд на свою праву руку, де лежав Екскалібур. Я не міг розмахнутися ним із належною швидкістю. Але мені не потрібна була швидкість. Мені потрібна була сила.

Уся магічна енергія, що залишилася у моїх резервах після використання Щита, була спрямована в меч. Я не хотів просто бити. Я хотів випалити це місце.

«Якщо я помру, ви підете зі мною», – прохрипів я, намагаючись стримати тремтіння.

Я підняв меч і, ігноруючи біль у м’язах, що кричали, активував останній прихований скіл:

[Активовано: *Випалення Душі (Soul Burn)*. Перевантаження енергії.]

Екскалібур спалахнув яскравим, сліпучим білим світлом, що розрізало сутінки печери. Це світло було настільки інтенсивним, що Скорпіон та Жнець змушені були прикрити очі. Це був мій єдиний шанс.

Я побіг не до них, а убік, до стіни печери, кидаючи меч прямо перед собою, як списа.

«Стрибок!» – крикнув я, активуючи свій останній доступний рух.

Меч врізався у стіну скелі, а хвиля світла та жару, що вирвалася з нього, була схожа на вибух невеликої бомби. Скеля почала тріщати. Це був не удар, а тактичне руйнування.

Моя мета: обвал.