Глава 19: Шлях на Дахи

Супутник не чекав відповіді. Його рука, міцна і швидка, витягла Марка з відсіку. Вони пролетіли вузьким технічним коридором, де повітря було насичене запахом озону та іржі. Марк ледве встигав за ним, притискаючи «Нічну тінь» до стегна. Зброя здавалася холодною і чужою, але її вага надавала йому відчуття якоря в цьому хаосі.

«Сюди!» – прошипів Супутник, різко завертаючи за кут і зупиняючись перед броньованими дверима, позначеними жовтими смугами. Це був вхід до вентиляційної шахти, або, можливо, старий технічний ліфт.

Супутник приклав до панелі крихітний пристрій, який замерехтів червоним світлом. Замок клацнув, але не відчинився. Він вдарив по панелі долонею, і механізм, скриплячи, відчинив люк.

«Перший поверх – це пастка. Вони завжди блокують вихід на рівні землі, щоб створити ефект пляшкового горла. Нам потрібен вертикальний рух», – пояснив Супутник, вже піднімаючись по металевій драбині, яка губилася у темряві. Його рухи були швидкі, як у хижака.

Марк кинувся слідом. Вони були немов усередині велетенського металевого звіра, який повільно прокидався. Кожен крок віддавався луною. Він знову відчув паніку, але змусив себе зосередитися на п’ятах Супутника, що зникали вгорі.

«Як ти…» – почав Марк.

«Заткнися. Слухай. Чуєш?»

Марк зупинився на мить, вдивляючись у сліпучу висоту. Спочатку він чув лише власне прискорене дихання. Потім, знизу, з глибин Сектора 7, почав наростати низький, вібраційний гул. Це був не звук двигуна внутрішнього згоряння. Це був важкий, злісний тріск гравітаційних моторів. Звук наближався з неймовірною швидкістю.

«Вони вже тут. Вони використали повітряний патруль. Швидко!»

Вони піднімалися крізь п’ять, десять, п’ятнадцять поверхів. У вузькій шахті було задушливо. Марк відчував, як його м’язи починають палити, але страх і адреналін гнали його вперед. Він знав, що якщо він сповільниться, він помре.

Нарешті, на висоті, де скло і бетон змінювалися сталевими конструкціями, Супутник вибив верхній люк. На них обрушився потік холодного, насиченого смогом нічного повітря.

Вони виповзли на дах. Це був плоский, технічний майданчик, заставлений антенами та охолоджувальними блоками. Звідси відкривався божевільний краєвид на неонові джунглі Нового Києва. На сотні метрів унизу мерехтіли вогні, а над ними висіла чорна, як нафта, ніч.

«Ось і наша сцена, Марку», – сказав Супутник, випрямляючись. Його очі шукали щось у темряві. «У нас є декілька секунд, перш ніж їхні дроїди зафіксують наше тепло. Ти вмієш бігати по дахах?»

«Я… я ніколи не бігав по дахах, знаєш, на висоті сотні метрів», – ледь видавив Марк, тримаючи «Нічну тінь» міцніше.

«Навчишся. Або помреш, намагаючись». 

З-за сусіднього хмарочоса вирвалися три яскраво-сині промені. Вони були занадто швидкі, щоб бути літаками. Це були бойові дрони, що летіли на перехоплення. Їхні прожектори сканували поверхню, і один з них вже почав наводитися на їхній дах.

«Зараз ми стрибаємо», – Супутник показав на сусідню будівлю, відділену вузькою, але смертельною прірвою. «Це 30 метрів. Готовий?»