Глава 18: Вікно П'яти Хвилин

Марк кивнув, ковтаючи густий, металевий присмак страху. Він зрозумів логіку супутника: будь-який поспішний рух перетворив би їх із потенційних цілей на гарантовані цілі. Вони мали виглядати, як загублені туристи або ті, хто просто проходить повз, доки не стане надто пізно для «Коректорів» щось змінити.

Він ступив на міст. Металева решітка під ногами тихо заскрипіла, і цей звук у тиші здавався громом. Марк йшов, рахуючи кроки. Раз. Два. Три. Він відчував, як десятки невидимих сенсорів сканують його, аналізуючи його швидкість ходи, його серцебиття, навіть те, як напружені його м’язи. Він змусив себе розслабитися, відпускаючи напругу з плечей.

Супутник йшов поруч, тримаючи руки вільно опущеними, наче прогулювався парком. Його спокій був заразливим, але лише до певної міри. За його байдужим виглядом Марк відчував сталеву концентрацію.

«Тридцять метрів», – прошепотів супутник, коли вони наблизилися до середини мосту. «Ти береш її. Жодних вагань. Як тільки твоя рука торкнеться ящика, вони знатимуть. Час почнеться». 

Вони підійшли. Помаранчевий контейнер для зброї стояв на п’єдесталі, яскравий і зухвалий. Це була пастка, приманка, але вона містила їхній єдиний шанс на виживання.

Марк зупинився. Він простягнув руку. Пальці торкнулися холодного, шорсткого металу. 

У ту ж мить, не в повітрі, а в його свідомості, пролунав короткий, різкий *дзвінок*. Це був не звук, а чиста інформація, яка прорвалася крізь його внутрішній інтерфейс, як спалах аварійної лампи.

«ПОМИЛКА СИСТЕМИ. ПРОТОКОЛ 404. АКТИВОВАНО. КОДИ ВІДСТЕЖЕННЯ ПРИЗНАЧЕНО. ЧАС ДО КОРЕКЦІЇ: 00:05:00». 

Марк відчув приплив адреналіну. П’ять хвилин. Це було і багато, і нестерпно мало.

Він рвучко натиснув на електронний замок на ящику, і кришка відскочила. Усередині, на синьому оксамиті, лежала зброя. Вона не була схожа на ті громіздкі автомати, які він бачив у старих фільмах. Це був гладкий, чорний пристрій, схожий на футуристичну рушницю з довгим, тонким стволом і компактним енергетичним блоком. 

«Це «Нічна тінь» (Night Shade)», – видихнув Марк, піднімаючи зброю. Вона була легшою, ніж здавалося, і ідеально лягла в його руку. Відчуття сили, яке вона давала, було майже наркотичним.

«П’ять хвилин – це нуль, Марку», – голос супутника став жорстким, як кремінь. Він схопив Марка за комір і потягнув його назад. «Нам потрібна висота. Іди за мною! Якщо ми не зникнемо з цієї сітки, поки вони прийдуть, ми станемо частиною асфальту!»