Глава 15: Зустріч із порядком

Ранкова імла огортала зруйновані будівлі, перетворюючи звичні силуети на примарні тіні. Марк ішов позаду Вала, намагаючись рухатися так само безшумно, як і його провідник. Вони залишили позаду район, де панував хаос, і тепер повітря було іншим — не просто холодне, а наче стиснуте, заряджене невидимою напругою.

«Це зона контролю. Тут немає місця випадковості», — прошепотів Вал, не повертаючи голови. Його голос був майже нечутний, але Марк відчув його вагомість.

Лом у руці Марка здавався занадто важким, занадто помітним. Він згадав слова Вала: «Вони цінують порядок більше, ніж будь-що інше». Навіть руїни тут виглядали дивно охайно. Згорілі машини були акуратно відсунуті на узбіччя, а сміття, хоч і було, лежало не хаотичними купами, а наче очікуючи на прибирання.

Вони пройшли не більше ста метрів, коли Вал раптово зупинився. Не було жодного попередження, жодного звуку кроків чи руху. Просто Вал застиг, як статуя.

Марк негайно повторив його рух, завмерши на місці. Його серце забилося швидше, ніж будь-коли під час бою. Це була напруга не битви, а очікування вироку.

З-за кута напівзруйнованої аптеки вийшли троє. Вони не були схожі на зграю мародерів. Вони були в ідентичних, хоча й пошарпаних, темно-зелених куртках. Усі троє тримали однакові, добре доглянуті автомати. Їхні обличчя, частково приховані під капюшонами, були без емоцій.

Це були Вартові.

Центральний Вартовий, високий чоловік із невеликим шрамом біля лівої брови, підняв руку, навіть не глянувши на них. Він говорив тихо, але його голос пролунав у ранковій тиші, як постріл.

«Зброю. На землю. Повільно».

Марк відчував, як адреналін заливає його вени. Його інстинкт, відточений місяцями виживання, кричав: *Не віддавай переваги! Не здавайся!* Але його розум чітко відтворив голос Вала: *«Жодного опору. Жодних спроб „переграти“ ситуацію»*.

Вал, не відводячи погляду від чоловіка, повільно опустив свою мачете. Метал глухо стукнув об асфальт. Потім він простягнув долоні вперед, демонструючи їхню порожнечу.

Марк глибоко вдихнув. Його пальці, що стискали лом, тремтіли. Він обережно, наче боявся розбити його, поклав лом поруч із мачете Вала. Це був не просто металевий інструмент, це була його остання лінія захисту, і тепер він лежав безпорадно на брудному тротуарі.

Вартовий зі шрамом оглянув їх, не виявляючи ні задоволення, ні ворожості. Лише повний, байдужий контроль.

«Ви знаєте правила Сходу?» — запитав він. Це було не запитання, а констатація, вимога підтвердження.

«Знаємо», — твердо відповів Вал.

«Ми йдемо на схід, до водосховища», — додав Вал, називаючи пункт призначення, перш ніж його запитали. Це був ритуал, демонстрація поваги до їхнього порядку.

Вартовий кивнув, його погляд затримався на Маркові на секунду довше, ніж на Валі. «Ваша зброя. Заберете її, коли пройдете міст. Якщо спробуєте підняти її зараз...» Він не закінчив, просто похитав головою.

«Біжіть», — наказав він, ідеально ілюструючи другий урок Вала.

Вал миттєво зірвався з місця, не озираючись. Марк побіг слідом. Вони не бігли швидко, але рішуче, віддаляючись від місця, де щойно віддали свою єдину перевагу. Лише коли вони завернули за два квартали, Марк дозволив собі вдихнути на повні груди.

«Вал», — Марк задихався. — «Чому ми...»

«Перший урок, Марку», — перебив Вал, уповільнюючи крок. Його обличчя було блідим, але в очах не було страху, лише глибока втома. — «Вони не вбивають тих, хто підкоряється. Вони вбивають тих, хто краде час. Час на опір, час на пояснення. Ти виконав наказ. Ти вижив. Тепер ти знаєш, що вартує їхній порядок».