Глава 10: Закон плоті та дерева

Марк лежав у абсолютній темряві. Це була не та чорнота, що створювалася регульованими фільтрами сну, а щільна, густа, фізична відсутність світла, просочена запахом сирої землі, старих дощок та вовни. Його тіло, звикше до постійного, ледь чутного гулу серверів, тепер сприймало тишу як оглушливий шум. Він чув, як тече кров у його власних вухах, як скрипить його ліжко, коли він намагався знайти зручніше положення, і, найгірше, він чув дихання Вала – рівне, повільне, як метроном, що відраховує час, який неможливо пришвидшити.

Він заплющив очі сильніше, намагаючись згадати інтерфейс, викликати ментальну панель налаштувань. Нічого. Його мозок, позбавлений звичного потоку даних, вперше за багато років почав виробляти власні, неконтрольовані думки – хаотичні, повільні, як заіржавілі механізми.

Сну не було. Було лише чекання. Довге, нестерпне, фізичне чекання.

Пробудження прийшло не з дзвоном, а з різким, повторюваним звуком, що прорізав ранковий холод. Звук металу, що врізається у дерево. Марк підскочив. Сонце ще не зійшло, але сіре, розсіяне світло вже пробивалося крізь щілини у стінах. Вал стояв біля входу до хижі. Він не дивився на Марка, лише ритмічно, розмірено працював важкою сокирою, розколюючи товсті поліна.

— Починай, — голос Вала був низьким і позбавленим емоцій. — Це паливо. Паливо – це тепло. Тепло – це життя. Без цього ми не існуємо.

Марк вийшов на вулицю. Холод пронизав його тонку сорочку. Він підійшов до купи дров. Вал простягнув йому сокиру, яка виявилася набагато важчою, ніж виглядала. Сокира була старою, з пощербленим лезом і грубою, необробленою ручкою. Його руки, звиклі до гладких поверхонь контролерів і клавіатур, одразу відчули неприємний, колючий дотик дерева.

— Візьми колоду, — наказав Вал, вказуючи на поліно, товсте, як людський торс. — Розколюй.

Марк підняв сокиру, намагаючись згадати всі відеоуроки з «виживання» та «ефективного використання інструментів», які він колись переглядав у мережі. Він розрахував кут падіння, приклав силу і опустив сокиру. Лезо лише відскочило, застрягнувши у волокнах. Сокира вибила з його рук, а вібрація від удару боляче віддала в ліктях і плечах.

— Це не симуляція, Марку, — промовив Вал, не припиняючи своєї роботи. Його удари були точними, і поліна розліталися навпіл, наче паперові. — Ти не можеш просто клікнути на «виконати дію». Тут ти маєш виконувати її сам. Твоє тіло – це єдина машина, яка в нас є. І вона жалюгідна.

Марк відчував пекучий сором. Він був експертом, архітектором знань, але він не міг розколоти шматок сухого дерева. Він знову взяв сокиру, цього разу з усією люттю та розчаруванням, які накопичилися за останню добу. Він бив, поки його легені не почали горіти, а долоні не покрилися першими кривавими мозолями. Нарешті, одне поліно піддалося, розколовшись нерівно, але остаточно.

Це був перший біль, який Марк відчув за багато років. Біль, що не був викликаний алгоритмом, біль, який не можна було заглушити цифровими ендорфінами. Це був біль плоті, яка вперше прокидалася до реальності. І Вал мав рацію. Його тіло було жалюгідним.