Глава 5: Лабіринт Іржі

Ворота зачинилися з оглушливим металевим гуркотом, що відлунював у мертвих будівлях. Звук був настільки різким, що Марк фізично відчув, як його тіло напружилося, ніби він щойно стрибнув у крижану воду. Він був усередині.

Темрява тут не була просто відсутністю світла; вона була фізичною субстанцією, що приховувала стіни та вікна, поглинаючи навіть слабкі промені його фар. Повітря було важке, пахло іржею, мазутом і часом, що зупинився. Тут не було звичного фонового гудіння Системи, лише мертва, глибока тиша, яку Марк ніколи раніше не чув.

Він повільно просувався по дорозі, що була більше схожа на русло висохлого струмка — асфальт був пошматований, вивернутий корінням і пронизаний глибокими вибоїнами. З обох боків здіймалися мовчазні, скелетоподібні конструкції: цехи, склади, велетенські труби, що дивилися в чорне небо. Кожна будівля була схожа на спорохнілий пам’ятник епохи, коли світ ще потребував виробництва, а не лише інформації.

Марк тримав швидкість на мінімумі, очі сканували руїни, шукаючи орієнтири, які йому повідомили через зашифрований канал. «Головний доступ, мінімальна швидкість, доки не побачиш другу водонапірну вежу. Там, десь біля зруйнованої насосної станції, буде поворот». Це було завдання на довіру, тест на пам’ять. Збитися означало просто зникнути у цьому лабіринті.

Нарешті, через кілька хвилин, які здавалися годинами, він побачив її. Вежа. Вона була похилена, наче п’яна, з вищербленим бетоном, але її контур був незаперечний. Він загальмував, намагаючись знайти орієнтир для повороту. Але проїзд був перекритий. Поперек дороги, ніби спеціально, лежав масивний, покинутий заіржавілий транспортний контейнер.

Марк вимкнув двигун. Він знав, що це не випадкова перешкода. Це був другий пункт пропуску.

Тиша повернулася, але цього разу вона була не ковдрою, а гострим ножем, що притиснутий до горла. З-за тіні контейнера повільно вийшла постать. Висока, закутана у щось темне і щільне, що не видавало жодного характерного шуму чи блиску. Це була людина, одягнена у тканину, а не у пластик і світло.

Постать підняла руку, і в ній спалахнув промінь — не м’яке, розсіяне світло Системи, а різкий, жовтий промінь старого галогенного ліхтаря. Промінь вдарив Марку прямо в обличчя, змушуючи його примружитися.

«Глуши двигун, новачок», — пролунав голос, грубий і низький, посилений лише реверберацією мертвого бетону. — «Виходь. Ми маємо перевірити твою машину. І тебе» — він зробив паузу, світло на секунду відхилилося, вихоплюючи обличчя чоловіка: суворе, з густою бородою і очима, що світилися втомою і настороженістю, — «залиш свою пустку у салоні».