Глава 2: Маршрут 404

Марк завів «Бродягу» — модифікований пікап, який дивом пережив епоху тотальної електрифікації. Його двигун, що працював на рідкісному високооктановому паливі, заревів, розриваючи акустичну тишу, яка панувала у світі після Великого Офлайну. Це був звук, що належав минулому, і Марк любив його. Він був справжнім.

Він виїхав на те, що колись було Автострадою Крах-95. Дорога була розбита, але все ще прохідна. Ліворуч і праворуч тягнулися покинуті поля серверних ферм, монументальні, сірі куби, які тримали в собі мільярди терабайтів марної інформації. Вони були як надгробки, що нагадували про те, як швидко цивілізація може потонути у власних даних.

Марк відчував, що скринька на пасажирському сидінні випромінює не тепло чи енергію, а нестерпну щільність. На ній не було жодного цифрового сліду, і це робило її в тисячу разів небезпечнішою. У світі, де все мало бути ідентифіковано та синхронізовано, повна відсутність інформації була найвищою формою контрабанди.

Через дві години, коли сонце почало хилитися до зеніту, він наблизився до першого контрольно-пропускного пункту (КПП) Центральної Датової Адміністрації (ЦДА). Ці КПП були рідкісними, але неминучими. Вони шукали не зброю, а неліцензійні частоти, несинхронізовані пристрої та, найголовніше, будь-які спроби відновити зв’язок, який не контролювався ЦДА.

Марк знизив швидкість, опустивши вікно. Запах пилу, вихлопних газів і страху. Солдати в сірій формі були молоді та нудьгуючі. Їхні ручні сканери були налаштовані на виявлення найменшого електромагнітного імпульсу.

«Транспортний код 88-А, маршрут „Збір сміття“», — пробурмотів Марк, подаючи свій паперовий дозвіл. Це був стандартний, низькопріоритетний маршрут, який дозволяв йому рухатися без зайвих питань.

Офіцер, який виглядав на вісімнадцять років, недбало провів сканером уздовж кузова. Сканер мовчав. Марк був повністю аналоговий. Це була його перевага. Але коли офіцер дійшов до кабіни, його погляд затримався. Він дивився повз Марка, на пристебнуту дерев’яну скриньку.

«Що це?» — запитав офіцер, і його голос, раніше млявий, набув перших ноток інтересу. Марк відчув, як холодна піна страху піднімається до горла. Він не міг сказати, що це «ключ до щирості». 

«Аптечка. Старий зразок. Я збираюся її утилізувати», — відповів Марк, намагаючись зберегти свій пульс на стабільному рівні 60 ударів. 

Офіцер нахилився ближче, дивлячись на темне, потерте дерево. Він простягнув руку, щоб торкнутися невідомого вантажу.