Глава 1: Залізо, Що Несе Душі

Ранкове сонце, як завжди, було брудно-жовтим, відбиваючись від товстої броні його вантажівки. Марк називав її «Офлайнер». Це був старий, посилений військовий позашляховик, збудований ще до Паузи, до того, як паливо стало дорожчим за чистий кисень. Марк провів долонею по холодному корпусу. У цьому світі, де цифрова безпека дорівнювала нулю, фізична міцність була всім. «Офлайнер» був його фортецею, його останнім притулком і єдиним засобом доходу.

Його робота – Кур'єр Пам'яті – була парадоксальною. Марк, який колись писав коди, що могли з’єднати мільйони людей за долі секунди, тепер витрачав дні, щоб перевезти кілька терабайтів даних, які раніше можна було відправити одним кліком. Він возив життя: оцифровані сімейні альбоми, контракти, державні архіви, часом навіть останні відеоповідомлення від померлих. Жорсткі диски були новими паперовими сувоями, а він – їхнім єдиним хранителем.

Сьогоднішня поїздка мала бути рутинною: доставка партії військових карт до сусіднього міста, яке знаходилося за триста кілометрів, крізь ліси, що здичавіли, і порожні автобани. Він завантажив чотири важких контейнери, кожен з яких був опломбований і захищений кількома шарами шифрування. Навіть якщо грабіжники викрадуть залізо, без ключів воно перетвориться на металобрухт. А ключі завжди були тільки в Марка, у його голові.

Коли він уже збирався заводити двигун, до його ангару підійшов захеканий хлопчик-посильний. Він тримав у руках конверт зі старою, майже забутою печаткою Міського Інституту Соціальних Досліджень. Це був Інститут, який продовжував працювати, вивчаючи, як людство пристосовується до життя без глобальної мережі.

«Марку, вас чекає професор Еліас. Терміново. Особиста справа», – прошепотів хлопчик, немов злякався звуку власного голосу.

Марк зітхнув. Професор Еліас був легендою. Один із тих, хто ще пам’ятав, як виглядав справжній, необмежений Інтернет. Він був старим, але його очі горіли інтелектом, який не згасав, навіть коли згасло світло екранів.

Через п’ятнадцять хвилин Марк стояв у захаращеному кабінеті професора. Повітря було важким від запаху старих книг і пилу. Еліас сидів за столом, заваленим паперовими нотатками – архаїчний спосіб збереження інформації, до якого повернулися всі вчені.

«Дякую, що прийшов, Марку. Я знаю, ти зайнятий. Але це мій останній запит», – голос професора був хрипким.

На столі стояла не металева коробка для жорстких дисків, а невелика, стара скринька з темного, відполірованого дерева. Вона була легка, немов порожня.

«Я хочу, щоб ти відвіз це на Південь, у Громаду Теплих Озер. Це три тижні шляху, якщо пощастить із паливом», – сказав Еліас.

Марк насупився. «Професоре, ви знаєте ціну моєї роботи. І, вибачте, але що це? Я не бачу пломб, не бачу шифрування. Це якийсь новий носій?»

Еліас провів рукою по дереву. «Це не носій, Марку. І ціна... Ти можеш вимагати будь-яку ціну. Але гроші тут не головне. Це не технології. Там не вірус і не супер-код. Там відповідь на питання, чому ми стали такими самотніми».

Марк відчув, як у ньому прокинувся старий програміст – людина, яка шукає логіку в хаосі. Самотність? Це була екзистенційна проблема, а не вантаж.

«Поясніть, професоре. Якщо це не дані, то що?»

«Це знання, як знову стати людьми. Ми думали, що Інтернет нас роз’єднав. Але насправді, він лише виявив те, що ми вже втратили: здатність бути щирими та вразливими. У цій коробці – ключ до щирості. До справжньої, нецифрової пам’яті», – Еліас подивився на нього з такою втомою, що Марк не зміг відмовити.

Отримавши точну, але дуже застарілу карту маршруту та мішечок золотих монет для палива, Марк обережно поставив дерев’яну скриньку на пасажирське сидіння, пристебнувши її ременем безпеки. Він відчував, що це найважчий вантаж, який він коли-небудь перевозив. Він не віз залізо. Він віз таємницю, що могла змінити не лише його життя, а й долю світу, який забув, як спілкуватися без екранів.