9.Шенендор

Зима. Середина грудня Сім’я Сью рано-вранці збирається хто куди: діти в школу, Григорій на роботу, а Марині потрібно з Олею до педіатра.

Першою вмилася Віка і саме її попросила мама нагодувати малу сестру. Ліза і Артем, почувши це прохання, зі співчуттям зітхнули.

Вперта Оля не хотіла їсти манну кашу і щоразу, коли ложка з білою масою наближалася до її рота, дівчинка зі всією сили била долонькою по ложці. Вікторії набридло витирати серветками те, що забруднила Оля, тож манною кашею було заляпано дитячий столик, стільчик, підлогу та стіни кухні, що, природно, не подобалося мамі. Тому вона відправила Вікторію досмажувати сирники, а сама взялася годувати Олю. Але навіть особистість мами та її прохання не допомогли: чергова грудка каші прилетіла під ноги батька.

– Олю! Досить хуліганити! – закричав Григорій.

Але тут Оля опустила ручки в тарілочку…

Поки мама не здогадалася про її наміри, мала запустила манну бомбочку в батька.

Цю картину побачив Артем і голосно засміявся. Його реакція також звеселила Олю і вона радісно луснула долоньками об дитячий столик. Але брат припинив сміятися, як тільки побачив суворий погляд батьків.

Витираючи штани сухими серветками, тато розповідав Олі, що вона - мала хуліганка. Мама лагідно запропонувала чоловікові перевдягнутися, але той відмахнувся.

З коротким світлим волоссям Оля більше схожа на хлопчика, їй навіть рожеві речі не подобаються – одразу починає плакати, як бачить рожеву шапочку чи комбінезон. Віці якось вдається вгадувати настрої сестри, яка ще не вміє розмовляти. Мама, напевно, теж вже розбирається у вподобаннях доньки, але намагається робити все по своєму.

Щойно Віка поклала останній сирник на тарілку, його вихопив брат. Звичайно, гарячий пиріжок обпік пальці Артема, але він усе одно примудрився закинути його в рот.

– Ну і хто тобі доктор? – Віка не приховувала усмішки, коли брат намагався жувати сирник. Це була дуже болюча сцена, здавалося, що хлопець жує розпечене вугілля. Його очі залилися водою, він ледь не випустив з рук стопку зошитів.

Але жалість не завадила сестрі піджартовувати.

– Не плач, ти сильний, ковтай!

Артем похитав головою і відчинив холодильник.

Хлопчик пив молоко з пляшки, ігноруючи зауваження матері, якій не подобалося, що рідні порушують її ідеальний порядок. А тим часом, Віка придивилася до обкладинок, які тримав її брат, і розгледіла знайоме зображення.

– Що це?

Артем поставив пляшку в холодильник і розклав на столі зошити з фотопортретом сестри.

– Роздам охочим у школі. Один зошит коштує євро! – похвалився бізнес-ідеєю Артем.

– Артеме, я тиждень як до школи ходжу...

– Ось тут і проблема! Ти тиждень ходиш до школи, тиждень роздаєш усім свій автограф і з усіма селфі робиш! Навіть із директором!! Твоя слава має приносити гроші в дім! Знаєш, скільки іграшок з нашим батьком продали у пік його слави?

– Ти хочеш сказати, що поділишся зі мною прибутком від продажу? – Віка зіщулила ліве око, побачивши, як від її запитання вуха брата почервоніли. Хлопець розгубився, але впевнено сказав «так».

– Олю, годі! – крикнула мама, коли дочка вихопила ложку і націлилася на батька.

Григорій встиг ухилитися, але залишки каші огидними плямами відбилися на білосніжній сорочці та зеленій краватці чоловіка. Григорій, тримаючи в роті сирник і обурено гукаючи, дотягнувся до серветок на верхній полиці й заходився ними витирати одяг, а донька реготала.

– Все! Будеш голодною! – скомандувала Марина і дістала дочку з дитячого стільця. Дівчинка невдоволено замукала.

Мама обернулася до старшої дочки і вручила їй молодшу. Щаслива Оля вимазала брудними руками синій комірець піджака Вікторії і безневинно подивилася на сестру блакитними очима, ніби промовляючи: «і що ти мені зробиш?»

– Збери Олю, будь добра, – скомандувала Марина і почала розбиратися з Артемом. Вона вказала на канцелярію пальцем.

– Ти де їх узяв?

– Мамо, батьки мого кращого друга працюють на паперовому заводі, тому за символічну суму допомогли мені створити (не побоюсь такого слова) унікальні у своєму роді екземпляри!

– І, до речі, перші у своєму роді! – зауважив Григорій. Артем клацнув пальцями і кивнув, погоджуючись із батьком.

Ліза звільнила ванну, і Віка з Олею попрямувала туди.

– Тату, я розумію, що нове начальство тобі подобається більше за колишнє, – мовила Ліза, глянувши на настінний годинник. – Але... не варто зловживати їхньою довірою.

– Ліза-о-о, Льоня Марсельєнович дозволив мені приїжджати на годину пізніше, якщо в мене будуть на те вагомі причини! Я взагалі обожнюю цього хлопця! І як міг Борн приховувати від світу такого прекрасного онука?! Працюєш за графіком, ніяких тобі експериментів з атомом, ніяких штрафів за запізнення. Уявіть собі: в їдальні почали готувати котлети з м’яса! Такі смачні, наче домашні...

– І які твої вагомі причини? – уточнила Ліза.

– Придумаю пізніше. Я можу сказати, що в мене захворіла дитина, я міг потрапити в затор...