8. Визнання

Віка навідріз відмовилася від першої допомоги, допоки тіло вампіра не спалять! Тому священник перев’язував її рани біля багаття.
Вогнище горіло так яскраво, що хотілося відвести очі, але бажання дивитися, як твій кошмар згоряє у вогні, був сильніший за біль.
Мамина рука стискає її руку з мечем, та легше не стає. Раптова сцена у вбивством Ляошу постає перед нею, і Віка забирає руку. 
Щоб спалити вампіра, рештки його тіла винесли за територію храму. Неподалік місцеве кладовище, але барс вказав на місце за його парканом.
Батько підкидає сухі гілки в багаття, бажаючи перетворити тіло колишнього боса на попіл. Він знову має вигляд звичайної людини. Одинадцятирічна дівчинка переводить погляд з вогню на голову батька, чомусь, «завтикавши» на його лисому «озері» посеред густого русявого волосся.
Тіло вампіра горіло дуже швидко, виділяючи у повітря запах гнилої печінки.
Коли ж те, що лишилося тліти, не можна було навіть здалеку назвати рештками, батько вирішив змішати його із землею.
– Треба поставити хрест... – раптом мовив сніговий барс англійською, дивлячись, як Грицько закидує попіл та вугілля піском. 
Від здивування Вікторія розкрила рот. Побачивши її реакцію, батько зупинився.
– Що? – дівчинка навіть запитала рідною мовою, настільки великим було її здивування. Але священник усе зрозумів і повторив:
– Треба поставити хрест або якось по-іншому позначити це місце! Ми не можемо ходити по кістках та попелу мертвого.
Вікторія перевела його слова батькам.
– Він уже мертвий, пане барсе, – відмахнулася мама. – Що поганого може зробити мертвий, спалений вампір?
Якраз тут пролунав мужній голос містера Ріка, а згодом президент з’явився з-за дерев і попрямував до родини з барсом.
У Ріка гарна зовнішність: міцне, атлетичне тіло, гострі вилиці, вольове підборіддя, – справжній лицар з романтичного роману. В образі героя він носить чорні штани, футболку та шкіряний плащ, що разом з чорним волоссям та синіми очима малює перед оточенням таємничий образ величної, але самотньої людини. Коли Ліза зрозуміла, що в музеї поруч з нею містер Рік, - одразу почервоніла. Але Вікторія ані тоді, ані зараз не розуміє, чому всі жінки та деякі чоловіки в захваті від цього героя.
Священник одразу кинувся до Ріка і пояснив свої мотиви. Кивнувши на його слова, Рік раптово заявляє родині їхньою мовою, що треба залишити мітку.
Президент Армії побажав встромити свій меч у землю, як своєрідний хрест на могилі Марселя. І це був історичний момент: чоловік ніколи не розлучався зі своєю зброєю. Свій вчинок він пояснив тим, що далі використовувати його герой не може через те, що він служив лиходію. «Сентиментальний чоловік!» – подумала мимоволі Віка, але потім їй спала більш логічна думка: «А може, він новий меч захотів?»
Наступні чотири дні пролетіли швидко, але морально були важкими. Перед мешканцями храму стояло завдання з похованням своїх знайомих та друзів, а перед урядами країн та Армією – переміщенням людей. Борн послав на храм вісімдесят людей, багато з них не були родом з Китаю. Все ускладнювало те, що до храму не доїде автобус. Кого не могли одразу забрати додому, залишалися у храмі.
Рідні Вікторії захотіли залишитися з нею. Колю, оскільки він дуже хвилювався за батьків та брата, а вони за нього, відправили додому. Але перед тим, як піти, хлопчик попросив Віку якнайшвидше повернутися до Інегаліте.
За чотири дні президент Армії надіслав на електронну пошту Марини запрошення на переможну церемонію. Вечірка мала відбутися 2 грудня, і Вікторія – головний гість.
Дівчинка, хоча і зраділа запрошенню, проте не була готова до повернення додому: тільки вчора поховали майстра та інших полеглих під час битви – це 12 істот. Після похоронів багато учнів та наставників покинуло храм, і зараз на території проживає близько п’ятнадцяти істот із п’ятдесяти. Атмосфера храму стала сумною та темною.
Але Віка сподівалася, що вдома вона перестане згадувати вбивство Ляошу.
Рідні наполягали на поверненні. «Тобі більше нічого тут вчитися, ти вже навчена!» – підбадьорювали мама й тато, намагаючись відмовити дочку від подальшого навчання кунг-фу.
А ще татові не подобалися олюднені звірі, в колі родини він жартував з мешканців храму. Лізі не подобалася місцева культура. А матері було важко з Олею в умовах, не пристосованих для життя з маленькою дитиною.
Дівчинка довго думала над своїм майбутнім, але ухвалила важке для себе рішення. Віка повідомила майстрів та священника про свій намір покинути храм. Усі прийняли її рішення. 
Дівчинка складала свої речі, коли її покликав священник і попросив піти з ним до музею воїнів. Що Віка і зробила.
Вона була дуже здивована, побачивши свій портрет у музеї Великих Воїнів. Її зображення висіло поруч із мечем, яким вона зарізала вампіра.
– Майстри вирішили, що твоє ім’я має увійти до історії Храму Спокою. – Пан Барск повідомив це не без гордості. Віка слабо всміхнулася.
– Шкода, що майстер Ляошу не побачить цього, – мовила дівчинка.
– Будь впевнена, дитино, він усе бачить з кращого світу, – сумно зітхнув барс.
– Вам ніколи не спадала думка, що мертві не хвилюються за живих? – раптом запитала Віка.
Пан Барск, не дивлячись на неї, знизав плечима.
– Кожен вірить у те, що хоче вірити. Я, наприклад, хочу вірити, що Ляошу зараз добре і він зустрівся зі своїми батьками та дружиною. 
На цих словах Віка з німим здивуванням подивилася на священника. А барс продовжив: 
– А нам з іншими майстрами треба думати, як зберегти храм. До речі, ще хотів запитати... Розумію, що це секретна інформація, тому не прошу називати імена...
Заінтригована Віка підняла брови догори.
– Скажи, будь ласка: Армія встановила особу людини, яка нагородила безсмертям Марселя?
– А! – Віка навіть розслабилася, почувши запитання. – Ні, не встановили.
– Але, наскільки я знаю... На нашій планеті всього дві істоти, які здатні обдарувати безсмертям! 
– Артем розповів мені деякі чутки... Припускають, що Марсель міг отримати безсмертя від інших вампірів, а до них міг відвезти будь-який демон. Навіть сам Марсель міг нелегально пробратися на заборонену зону!
– А як же зв’язок між зверненим вампіром та його господарем?
– Розглядають варіант того, що Марселя одразу ж відлучили від клану з тією умовою, що він звільнить свого рятівника, – розгублено відповіла Віка, але відразу відвела очі й додала: – Доказів проти нього все одно немає.
Віка нервово обсмикнула комір светра. Пану Барску здалася дивною така реакція дівчинки і він уточнив, чи все гаразд. Вікторія криво усміхнулася.
– Мені здається, що рятівника Борна навіть не шукають!
Барс кивнув і запитав, коли дівчинка летить додому. Вона повідомила, що сьогодні ввечері.
Після того, як зібрала речі, Віка сказала рідним, що піде прогулятися, вийшла з дому і пішла через задні ворота вниз до лісу. На порозі вона озирнулася, подивитися на храм, що вже не мав для неї тієї величі та статусності. Колись святе місце було спаплюжене вчинком якогось божевільного старого.
Закономірно, що їй довелося би зустрітися з імпровізованою могилою Борна, але дівчинка не змогла до цього підготуватися. Хтось повісив на руків’я меча дерев’яну табличку з видряпаними на ній ієрогліфами. Напевно, то ім’я Борна.
З важким серцем вдихнувши повітря та вчепившись у краї куртки пальцями, Віка обійшла могилу та направилася до кладовища.
За один день тут додалося дванадцять новеньких могил. Майстри, духовні наставники та учні лежали разом, оскільки загинули як справжні воїни. Деякі з них були іноземцями, але їхні рідні не встигли з ними попрощатися, оскільки зберігати тіла у храмі було ніде. Навіть рідні тих, хто народився в Китаї, не встигли прибути. На прощанні були інші мешканці храму та незнайомі люди, які, за іронією долі, нещодавно були їхніми найзлішими ворогами.
Запам’ятавши, як ієрогліфами пишеться ім’я майстра, Віка вчитувалася у дерев’яні таблички. На відміну від таблички Борна, ці прибиті до хрестів цвяхами, а не висять на тоненькій мотузочці.
Ось він – майстер Ляошу, спочиває першим у першому ряду з лівого боку.
«Пан Барск вірить, що ви бачите нашу перемогу». 
Віка присіла навпочіпки перед могилою. Вона не знала, як правильно спілкуватися з померлими. Її дідусь та батьки, приїжджаючи до рідних, спілкувалися з ними вголос. Але Віці некомфортно, тому вона проводить монолог подумки, сподіваючись, що наставник і справді почує.
Вона обіцяла собі не плакати, але сльози мали інші плани. Витерши їх долонями, Віка веліла собі зібратися і попрощатися з наставником нормально.
«Вас ховали у закритих домовинах, але всі бачили, що ті звірі наробили. І знаєте? Вони усі тепер люди. І їх виправдали! Тому що вони були самі не свої. Але... я не розумію. Мої рідні розмовляли зі мною щиро. Я вважаю, що це було щиро. Це були ті самі думки, які вони не наважувалися говорити мені вголос!» – зітхнула Віка, згадуючи слова матері.
«Але я перемогла Борна. Можна сказати, що помстилася. І я покидаю храм, як і деякі інші учні та наставники. Я хочу вірити, що майстрам, які лишаються, вдасться зберегти цю красу, незважаючи на біду. А я занадто багато пропустила зі шкільної програми. До того ж... Можна вважати, що я досягла мети».
З цією думкою Віка встала. Вона прислухалася до своїх почуттів. Легкий вітерець грався з її волоссям і на серці було легко. Дівчинка згадала свого наставника і їй здалося, що він щасливий за неї та за увесь світ.
Наступного дня Віка прилетіла назад до свого рідного міста Інегаліте. Її впізнавали, просили автограф чи просто зробити спільне селфі. Віка намагалася нікого не образити, слава її бентежила і тішила одночасно, але заважала спокійно дістатись додому. Увага від журналістів була надокучливою, вони ставили дуже багато запитань, часто навперебій, через що Віка банально не могла розібрати їх.
Батьки ж були безмежно горді за старшу дочку. Тато на честь повернення Віки покликав усю родину до піцерії. Діти були раді: піцу вони любили до божевілля! Маленька Оля ще не здатна розділити з ними радість, вона ще вередує на руках у мами і її досі не можуть відучити від горезвісної соски, але це справа часу.
Віка нарівні з батьком та братом поїдала м’ясну піцу, запивала колою та фанатіла від свого життя. Мрія здійснилася – більшого вона й не вимагала.
Підготуванням до церемонії займалася мама. Її завданням на 2 грудня було всіх одягнути у вишуканому стилі і простежити, щоб чоловік не почав святкувати перемогу доньки завчасно.
Вікторія, дивлячись, як батько благає її та Артема не видавати мамі, а потім робить ковток кагору з чарки, – просить його «востаннє так пити». Тато робить хрест на грудях, ніби дає обіцянку, але Артем презирливо фиркає, розвертається та йде геть.
По них приїжджає один з летючих кораблів штабу: він різко зависає навпроти їхнього п’ятиповерхового будинку, оглушуючи своїми моторами мешканців та звичайних перехожих, і повільно опускається вниз. На асфальті пілот вимикає мотор і відчиняє двері літака, коли сім’я підходить. Формою корабель нагадує краплю з крилами. Усередині шість посадочних місць. Велике затемнене лобове скло.
Коли всі сідають, пілот зачиняє двері і повільно, майже безшумно піднімає літак у небо, буквально – паруючи над землею. Коли ж корабель досягає потрібної висоти, пілот вмикає повну потужність і перемикає на другу передачу. Артем із захватом кричить, коли їх від швидкості відкидає на спинки крісел.
– Я хочу навчитися керувати цією штукою! – і хлопчик тицяє пальцем на панель управління.
Вони летять сорок п’ять хвилин, пролітаючи над морем, та перетинають повітряний кордон з Туреччиною, а потім бачать у широкому склі пілота центру Армії.
Центр Армії Дракона високо в небі – це величезна літаюча тарілка. Усі супергерої планети тут працюють, тут навчають юнаків, тут герой може шукати притулок і допомогу. Тут влаштували вечірку на честь перемоги Віки. 
Дівчину познайомили майже з усіма відомими героями, її батько та мати були раді водити її знайомими коридорами, а брат показав кімнату, де він живе на час навчання. У принципі, в його кімнаті нічого особливого не було – він спав на двоярусному ліжку, з ним у кімнаті жили ще шість людей. Дівчата жили в іншому крилі, і Артем сказав, що зараз Армія візьме Віку без будь-яких змагань. Його впевненість змусила сестру розгубитися: містер Рік нічого не обіцяв.
І знову журналісти. Тепер вони не кричали і, схоже, притримувалися якогось порядку, який запланували перед церемонією. Вікторії сподобалося спілкуватися з ними, але не подобалося, як мама намагалася відповісти замість неї. Один з прикладів: коли питали про причину повернення з Китаю, мама відповідала швидше за Віку. Високопарно розповідала про сум дитини за рідною країною та друзями. Але дівчинка повертала мікрофон до себе і відповідала теж – за себе. Її відповідь не була такою філігранною, але щирою, а Віка хотіла, щоб від неї чули лише правду.
Єдиний раз, коли дівчинка дозволила говорити батькам, було запитання про кримінальне минуле діда та якусь Ірину Сіон, що зрадила Армію. Але тут усе банально: про Ірину вона нічого не знала, а про дідове минуле чула в загальних рисах.
Батько відрізав, повідомивши журналістам, що Ірини Сіон їхні діти і знати не знають. «І взагалі, зрадникам не місце у нашій сім’ї», – заявив він. А мама сказала, що дід уже відпрацював свій борг і розкаявся, на відміну від Ірини.
Коли журналісти дали їм спокій, Марина прошепотіла:
– Не завжди журналістам треба знати істину, часто їм треба казати те, що вони хочуть почути та показати широкому загалу.
Віка нічого не змогла знайти у відповідь.
Очі батьків горіли гордістю, коли Віка підіймалася на сцену, де вже стояв президент та інше керівництво Армії. Ліза дивилася з ревністю, бо Рік, безсумнівно, – кумир багатьох дівчат, і жінок теж! Артем був у захваті.
Віка почувалася найщасливішою дівчиною. Ось її зоряна година! Її мрія здійснилася – містер Рік називає її героєм усього світу і приносить подяку від імені всієї Армії. Кожна країна, кожне місто дізнається її ім’я.
– Віка довела всім нам, що кожен може стати героєм, головне – бажання! Тож я запрошую її приєднатися до нашої команди.
Від радості Віка тисне руку президента, але периферійним зором бачить реакцію рідних. Не вірить собі й обертається. За усмішками вона бачить напруженість батьків. «Вони хвилюються за мене, але я з усім впораюся!» – вирішує Віка.
На хвилі ейфорії Віка так і пережила всю вечірку. На тій же хвилі поверталася додому.
Рік підвозив їх особисто власним кораблем. Коли літак опустився перед під’їздом, батьки відпустили дітей додому, а самі лишилися поговорити з президентом.