8. Визнання

Віка навідріз відмовилася від першої допомоги, допоки тіло вампіра не спалять! Тому священник перев’язував її рани біля багаття.

Вогнище горіло так яскраво, що хотілося відвести очі, але бажання дивитися, як твій кошмар згоряє у вогні, був сильніший за біль.

Мамина рука стискає її руку з мечем, та легше не стає. Раптова сцена у вбивством Ляошу постає перед нею, і Віка забирає руку.

Щоб спалити вампіра, рештки його тіла винесли за територію храму. Неподалік місцеве кладовище, але барс вказав на місце за його парканом.

Батько підкидає сухі гілки в багаття, бажаючи перетворити тіло колишнього боса на попіл. Він знову має вигляд звичайної людини. Одинадцятирічна дівчинка переводить погляд з вогню на голову батька, чомусь, «завтикавши» на його лисому «озері» посеред густого русявого волосся.

Тіло вампіра горіло дуже швидко, виділяючи у повітря запах гнилої печінки.

Коли ж те, що лишилося тліти, не можна було навіть здалеку назвати рештками, батько вирішив змішати його із землею.

– Треба поставити хрест... – раптом мовив сніговий барс англійською, дивлячись, як Грицько закидує попіл та вугілля піском.

Від здивування Вікторія розкрила рот. Побачивши її реакцію, батько зупинився.

– Що? – дівчинка навіть запитала рідною мовою, настільки великим було її здивування. Але священник усе зрозумів і повторив:

– Треба поставити хрест або якось по-іншому позначити це місце! Ми не можемо ходити по кістках та попелу мертвого.

Вікторія перевела його слова батькам.

– Він уже мертвий, пане барсе, – відмахнулася мама. – Що поганого може зробити мертвий, спалений вампір?

Якраз тут пролунав мужній голос містера Ріка, а згодом президент з’явився з-за дерев і попрямував до родини з барсом.

У Ріка гарна зовнішність: міцне, атлетичне тіло, гострі вилиці, вольове підборіддя, – справжній лицар з романтичного роману. В образі героя він носить чорні штани, футболку та шкіряний плащ, що разом з чорним волоссям та синіми очима малює перед оточенням таємничий образ великої, але самотньої людини.

Коли Ліза зрозуміла, що в музеї поруч з нею містер Рік, - одразу почервоніла. Але Вікторія ані тоді, ані зараз не розуміє, чому всі жінки та деякі чоловіки в захваті від цього героя.

Священник одразу кинувся до Ріка і пояснив свої мотиви. Кивнувши на його слова, Рік раптово заявляє родині їхньою мовою, що треба залишити мітку.

Президент Армії побажав встромити свій меч у землю, як своєрідний хрест на могилі Марселя. І це був історичний момент: чоловік ніколи не розлучався зі своєю зброєю. Свій вчинок Рік пояснив тим, що далі використовувати його не може через те, що меч служив лиходію. «Сентиментальний чоловік!» – подумала мимоволі Віка, але потім їй спала більш логічна думка: «А може, він новий меч захотів?»

Наступні чотири дні пролетіли швидко, але морально були важкими. Перед мешканцями храму стояло завдання з похованням своїх знайомих та друзів, а перед урядами країн та Армією – переміщення людей. Борн послав на храм вісімдесят людей, багато з них не були родом з Китаю. Все ускладнювало те, що до храму не доїде автобус. Кого не могли одразу забрати додому, залишалися у храмі.

Рідні Вікторії захотіли залишитися з нею. Колю відправили додому. Але перед тим, як піти, хлопчик попросив Віку якнайшвидше повернутися до Інегаліте.

За чотири дні президент Армії надіслав на електронну пошту Марини запрошення на переможну церемонію. Вечірка мала відбутися 2 грудня, і Вікторія – головний гість.

Дівчинка, хоча і зраділа запрошенню, проте не була готова до повернення додому: тільки вчора поховали майстра та інших полеглих під час битви – це 12 істот. Після похоронів багато учнів та наставників покинуло храм, і зараз на території проживає близько п’ятнадцяти істот із п’ятдесяти. Атмосфера храму стала сумною та темною.

Але Віка сподівалася, що вдома перестане згадувати вбивство Ляошу.

Рідні наполягали на поверненні. «Тобі більше нічого тут вчитися, ти вже навчена!» – підбадьорювали мама й тато, намагаючись відмовити дочку від подальшого навчання кунг-фу.

А ще татові не подобалися олюднені звірі, в колі родини він жартував з мешканців храму. Лізі не подобалася місцева культура. А матері було важко з Олею в умовах, не пристосованих для життя з маленькою дитиною.

Дівчинка довго думала над своїм майбутнім, але ухвалила важке для себе рішення. Віка повідомила майстрів та священника про свій намір покинути храм. Усі прийняли її рішення.

Дівчинка складала свої речі, коли її покликав священник і попросив піти з ним до музею воїнів. Що Віка і зробила.

Вона була дуже здивована, побачивши свій портрет у музеї Великих Воїнів. Її зображення висіло поруч із мечем, яким вона зарізала вампіра.

– Майстри вирішили, що твоє ім’я має увійти до історії Храму Спокою. – Пан Барск повідомив це не без гордості. Віка слабо всміхнулася.

– Шкода, що майстер Ляошу не побачить цього, – мовила дівчинка.

– Будь впевнена, дитино, він усе бачить з кращого світу, – сумно зітхнув барс.