7. Вікторія

Вампіри відпустили дівчинку, і вона одразу побігла до храму. Правда, можна було б втекти у ліс через заднє подвір’я, але...

«Який у цьому сенс?!! У будь-якому разі зловлять», – вирішила Віка, забігаючи у храм.

Коли вона розвернулася, щоб зачинити широкі двері, то побачила десятки голодних і пустих очей, що дивилися в її бік.

Двері з глухим гупанням зачинилися, і дівчинка замкнула їх на засув. Серце шалено калатало, а мозок не переставав повторювати: «Ми помремо, ми помремо, ми помремо!»

Притулившись до важких дверей, дівчинка змусила мозок працювати на всю потужність. «Так! Треба озброїтись, – Віка почала аналізувати ситуацію, щоб не було так страшно. – У мене в запасі хвилин вісім, може, менше...»

«Ні, це марно! Ми помремо!» – кричав в істерії мозок.

«Але помремо хоча б гідно!» – сама собі сказала Віка й подивилася на відчинені двері збройової.

Порожні полички наганяли смуту. Справа, в глибині храму, освітлювався денним світлом вівтар. «Запрошення помолитися за душу?» – мимохідь подумала дівчинка і вперто глянула на мармурові сходи, що вели на другий поверх.

«У музеї Великих Воїнів напевно дещо знайдеться!» – рятівна думка і різкий старт.

Віка побігла нагору, молячись тільки про одне – щоб у неї вистачило часу дістатися до музею.

Раніше сходи не здавались їй такими довгими! І східців було менше! А ось бажаний поверх...

– Сестричко! Радий тебе бачити!

Артем несподівано вискочив перед Вікою з розпростертими обіймами, перекриваючи вхід на другий поверх. Дівчинка встигла зупинитися. Брат усміхався своїм зубастим ротом так широко, що здавалося, зараз луснуть щоки.

– Ну! Іди! Обійми братика!

Віка проскочила під рукою Артема й побігла далі, але швидше. Її підганяв страх і бажання жити.

А ще їй здавалося, що хлопчик біжить за нею.

Нарешті, попереду – заповітний музей. Віка мало не врізалася носом у двері і вхопилася за ручку, як раптом почула справа знайомий голос:

– Добре бігаєш.

Коля дивився на подругу порожнім поглядом білих очей, притулившись ліктем до стіни. Віка з жаху відступила на два кроки.

– Я б із задоволенням перетворив тебе... – хлопчик показово облизав губи. – Я сумував... Навіщо ти мене кинула? Ти обіцяла повернутися, а тепер по той бік…

Почувши за спиною гарчання, Віка обернулася і зажмурилася, коли раптом перед її носом клацнули маленькі гострі зубки.

Піврічна Оля тягла до Віки свої ручки й шипіла, але не могла завдати шкоди, бо Ліза тримала її за тулуб. Віка відступила і притулилася до дверей.

– Скажи «привіт» сестричці, Олю! – побачивши страх Вікторії, Ліза притулила до себе малу і, посміхнувшись своєю зубастою посмішкою, додала:

– Скоро ти станеш, як ми, і припиниш скиглити, що ти гірша, ніж ми!

– Це ще не точно, – пролунав хрипкий голос матері.

Мама стояла зліва від входу в музей, обпершись спиною на стіну і схрестивши руки на грудях.

Марина Леонідівна Сью у своєму супергеройському сірому костюмі мала епічний і неймовірно крутий вигляд, шкода тільки, що одягла вона його в такий поганий день. Чорне волосся звивистими пасмами лежало на лівому плечі жінки, закриваючи тим самим її опущене униз обличчя.

– Без здібностей вона зійде лише на корм, – сердито заявила жінка.

 Її слова пробудили сором у Вікторії, адже, на думку матері, її навіть на вампіра обернути не можна!

 Раптом мама піднімає білі очі, і Віка здригається. Мамин погляд незмінний: суворий та беззаперечний, і Віка розуміє свою безцінність для цієї родини, як ніколи. Раніше були хоча б почуття жалю та любові, а зараз вони вільні казати правду.

– Оу! Ти з мамою розмовляєш? – раптом прибіг брат. Він мав веселий настрій. – А Марсель уже йде сюди!

Тіло зреагувало швидше за мозок. Ривком потягнувши двері на себе, дівчинка пірнає до музею Великих Воїнів кунг-фу. Крутнувшись на одній нозі, Віка зачиняє двері, а потім притуляється до них спиною і швидко оглядає приміщення.

Тут були обладунки якогось відомого воїна, проклята амфора та багато іншого, але погляд дівчинки впав на меч Дао. За легендою священника, цей меч викували у жерлі вулкана, він рубав навіть демонів.

Віка зняла зброю зі стіни, а наступної хвилини двостулкові двері злетіли з петель і розбили кілька колон.

– Я тебе знайшов! – закричав на весь храм Борн і радісно підняв кулаки вгору. За ним стояли рідні Вікторії, сам Коля та містер Рік. Побачивши в руках дівчинки меч, Марсель вигнув сиві брови. – Дуель? Я згоден!!!

Старий витяг руку в бік містера Ріка. Супергерой дістав з піхов лицарський меч і вклав його у долоню господаря. Віка невпевнено взялась обома руками за скошене та вигнуте руків’я своєї зброї, а Марсель замахнувся та кинувся в атаку. Віка захистилася і спробувала завдати шкоди противнику, але вампір вислизнув.

Здавалося, він може розправитися з дівчиськом прямо тут і зараз, просто не робить цього. Віка вимоталася, а Марсель, здається, тільки почав входити в азарт: він активно нападав, а Віка не встигала відбивати атаки. Вигнуте у протилежному напрямку від руків’я лезо меча Дао ковзало по гладкому та прямому лезу лицарського меча, але жодного разу не торкнулося тіла вампіра. Декілька разів клинок ворога пролітав над її головою, і дівчинка встигла прочитати на ньому гравіювання «Veni, vidi, vici» – прийшов, побачив, переміг.