5. Борн отримує владу

Йшов другий місяць перебування Вікторії у храмі, але свого бажаного спокою дівчинка не знайшла. Їй не подобалося те, як минають її дні. Щоночі вона засинала з думкою «Як добре, що цей день закінчився», а прокидалася щоранку з думкою «О, Господи, знову тренування!». Втім, після останньої розмови, майстер не сильно її навантажував.

Але й повертатися додому - Віка не бажала, хоча рідні їй натякали. Чому? Тому що її не відпускало відчуття марнотратства.

«Я ще чогось досягну, я доведу…» – крутилося у Вікторії в голові.

Так вона пропустила перший дзвоник. Зате Артем вчасно на нього прибув. І навіть сказав, що без неї було сумно.

«Однокласникам точно – ні, хіба що… вони могли здивуватися, що я теж можу кудись дітися!» – подумала гірко Вікторія.

У своїх стосунках з однокласниками вона розібралася вже давно…

Віка щодня телефонувала рідним по скайпу, і, хоч вони нічого не говорили - дівчинка розуміла з їхніх облич, що щось відбувається у місті. Тоді Віка гуглила новини Інегаліте.

Їй висвічувалися новини про зникнення людей, потім – їхнє несподіване повернення, дивна поведінка та зовнішній вигляд, але жодної конкретики. Але якщо колишні супергерої стривожені – отже, вони знають більше, ніж пишуть у новинах!

Зрештою, першим з усіх, з ким спілкувалася Віка, здався Коля.

19 вересня об одинадцятій годині дня за часом Інегаліте (а в Китаї було чотири години вечора) Коля схвильовано розповів подрузі:

– Спочатку поїхали наші сусіди. Дня два чи три їх не було, потім приїхали, але всі тихі, мовчазні стали, а раніше в них щодня – свято! Також сусіди мого однокласника зникли, а потім з’явилися! Потім сам однокласник із сім’єю поїхав, а повернувся за тиждень! На дзвінки не відповідав, на вулиці не впізнав, напав на зграю бродячих собак, одному псові в горло вчепився... Я думав, його в клініку покладуть, а лікар такий самий дивний... і теж кров п’є. Тільки людську.

– Ти мене розігруєш?! – з круглими від шоку очима спитала Віка. Коля негативно похитав головою.

– Ні в якому разі. Мені страшно, якщо чесно... Сім’я мого однокласника у день зникнення збиралася в гості до мільярдера Борна. Сьогодні ввечері він чекає на мою родину!

– Ти думаєш, він причетний? – Віка спробувала всміхнутися, але вийшло криво.

– Не знаю... Може, він з людей наркоманів робить, щоб гроші йому носили чи самі продавали наркоту, не знаю. Дивно те, що всі, хто пропадав, працювали на Борна! Розумієш? Батько однокласника – головний інженер на його атомній станції, моя мама – особистий секретар Борна, а мій сусід працює на станції електриком.

А тато Віки працює інспектором з безпеки на атомній електростанції. Тому його теж мають запросити...

Віка похитала головою і декілька разів кліпнула, проганяючи погані думки. «Що поганого моїй родині супергероїв може зробити стара, хай і найбагатша у світі людина? – подумала войовниче дівчинка й усміхнулася сама собі, додавши: – Тут за самого старого треба молитися, щоб у разі загрози тато його випадково не вбив!»

– Усе нормально? – уточнив Микола, бачачи дивну реакцію подруги.

– Так, усе ок. Я просто уявила, як цей інвалід нападає на мого тата!

– Ну так... Це смішно... – але хлопчик не усміхався. А потім, почувши голос когось з рідних, Коля заметушився: – Я тебе завтра наберу в цей самий час!

– Побачиш у нього щось дороге, мале та цікаве – вкради! – спробувала знову пожартувати Віка.

Микола вимучено підняв угору кутики вуст і відімкнувся.

Проте наступного дня Коля не написав і не зателефонував Вікторії. Її спроби зв’язатися з хлопцем самостійно не мали успіху. Віка написала Лізі й виявилося, що її сестра також переймається тим, що Микита став ігнорувати її, але начебто... Вона знає причину.

«Так, я теж сьогодні писала вранці Микиті – він не відповів. Напевно, хлопчики зайняті. За тиждень напишуть, зателефонують... Щойно залагодять справи...»

Проте минуло два тижні, а від братів не було звісток.

«Слухай, у вас там у місті щось відбувається з людьми, я новини читала... З Колею та Микитою могло статися схоже?» – зрештою запитала Віка.

«Журналісти роздмухали з мухи слона, все нормально. Так, є хворі на сказ, кілька людей у ​​цей проміжок часу безслідно зникли, але їх досі шукають, – відписалася сестра. –Хлопці живі, це найголовніше, а все інше, як кажуть, наживне...»

З комп’ютерами батько не дружив, першого разу йому допомагла Ліза зв’язатися з Вікою.

Тому дівчинка здивувалася, коли в обід батько зателефонував їй зі свого телефону.

Тато наблизив фронтальну камеру до обличчя, тож Віка могла роздивитися всі пори його шкіри. Перші кілька секунд дівчинка думала, що батько мовчить, але коли Гриць помахав рукою – зрозуміла, що він не увімкнув мікрофон. Дві хвилини дівчинка витратила на те, щоб пояснити йому це.

– Я і технології – несумісні! – натиснувши на потрібну кнопку, зніяковіло повідомив чоловік.

– Як на роботі? – поцікавилася Віка, згадавши нещодавню розмову з другом.

– Зайчику, все як завжди: дідусь божеволіє. – Грицько сумно всміхнувся, дивлячись уперед. На тлі лунав гул машин.