5. Борн отримує владу

Йшов другий місяць перебування Вікторії у Храмі, але свого бажаного спокою дівчинка не знаходила. Їй не подобалося те, як минають її дні. Щоночі вона засипала з думкою "Як добре, що цей день закінчився", а прокидалася щоранку з думкою "О, Господи, знову тренування"! Втім, майстер не сильно її навантажував. 
Але і повертатися додому Віка не бажала, хоча рідні їй натякали. Їй не давали спокою слова матері та батька, її не відпускало відчуття марнотратства. «Я ще чогось досягну, я докажу…» - крутилося у Вікторії в голові. 
Таким чином вона пропустила перший дзвоник. Зате Артем вчасно на нього прибув і навіть сказав, що без неї було сумно.  
«Однокласникам точно - ні, хіба що… вони могли здивуватися, що я теж можу кудись дітися!» - подумала гірко Вікторія. У своїх стосунках з однокласниками вона розібралася вже давно… 
Віка кожен день дзвонила рідним по скайпу, і, хоч вони нічого не говорили, але дівчинка розуміла по їхніх обличчях, що щось відбувається у місті. Тоді Віка гуглила новини Інегаліте. 
Їй висвічувалися новини про зникнення людей, потім - їхнє несподіване повернення, дивна поведінка та зовнішній вигляд, але жодної конкретики. Але якщо колишні супергерої виглядають стривоженими - отже, вони знають більше, ніж пишуть у новинах! 
Навіть веселі повідомлення Колі змінилися на щоденний обмін інформацією з Вікою. Але на питання подруги завжди відповідав розгубленою фразою: «Не знаю».  
Проте 19 вересня об одинадцятій годині дня за часом Інегаліте (а в Китаї було чотири години вечора) Коля подзвонив подрузі по відеозв’язку Публікграмму. Стурбоване лице Колі змусило Віку напрягтися в очікуванні неприємного, поки він вів розповідь. 
– Спочатку поїхали наші сусіди. Дня два чи три їх не було, потім приїхали, але всі тихі, мовчазні стали, а раніше у них щодня – свято! Також сусіди мого однокласника зникли, а потім з'явилися! Потім сам однокласник із сім'єю поїхав, а повернувся за тиждень! На дзвінки не відповідав, на вулиці не впізнав… напав на зграю бродячих собак, одному псові в горло вчепився... Я думав його в клініку покладуть, а лікар такий самий дивний... і теж кров п'є. Тільки людську. 
- Ти мене розігруєш?! – круглими від шоку очима спитала Віка. Коля негативно похитав головою. 
- Ні в якому разі. Мені страшно, якщо чесно... - напруженим голосом повідомив хлопчик. - Сім'я мого однокласника у день зникнення збиралася в гості до мільярдера Борна. Сьогодні ввечері він чекає на мою родину! 
- Ти думаєш, він причетний? – Віка спробувала посміхнутися, але вийшло криво. 
- Не знаю... Може він з людей наркоманів робить, щоб гроші йому носили чи самі продавали наркоту, не знаю. Дивно ще те, що всі, хто пропадав - працювали на Борна! Розумієш? Батько однокласника – головний інженер на його атомній станції, моя мама – особистий секретар Борна, а мій сусід працює на станції електриком. 
А тато Вікі працює інспектором з безпеки на атомній електростанції. Тому його теж мають запросити... 
Віка похитала головою та декілька разів кліпнула, виганяючи погані думки з мізків. "Що поганого моїй родині супергероїв може зробити стара, хай і найбагатша у світі людина?" - подумала войовниче дівчинка і посміхнулася сама собі, додав: "Тут за самого старого треба молитись, щоб у разі загрози тато його випадково не вбив!" 
- Все нормально? - уточнив Микола, бачачи дивну реакцію подруги. 
- Так, усе ок. Я просто уявила, як цей інвалід нападає на мого тата! 
- Ну, так... Це смішно... - але хлопчик не посміхався. А потім, почувши голос когось з рідних, Коля заметушився: - Я тобі завтра наберу в цей же час! 
- Побачиш у нього щось дороге, мале та цікаве - вкради! - спробувала знову пожартувати Віка. Микола вимучено підняв угору край вуст і відключився. 
Проте, наступного дня – Коля не написав і не зателефонував Вікторії. Її спроби зв'язатися з хлопчиком самостійно не мали успіху. Віка написала Лізі і виявилося, що її сестра також переймається тим, що Микита став ігнорувати її, але начебто... Вона знає причину. 
- "Так, я теж сьогодні писала вранці Микиті - він не відповів. Напевно, хлопчики зайняті. За тиждень напишуть, подзвонять... Як тільки улагодять справи...» 
Проте минуло два тижні, а від братів не було звісток. Віка постійно скидувала смішні картинки та відео, запитувала у друга про справи, але повідомлення залишалися не прочитаними.  
- "Слухай, у вас там у місті щось відбувається з людьми, я новини читала... З Колею та Микитою могло статися схоже?" - Зрештою запитала Віка. 
- "Журналісти роздмухали з мухи слона, все нормально. Так, є хворі на сказ, кілька людей у цей проміжок часу безслідно зникли, але їх досі шукають" - відписалася сестра. - "Хлопчики живі, це найголовніше, а все інше, як кажуть, наживне..." 
З комп'ютерами батько не дружив. Тому дівчинка здивувалася, коли в обід батько подзвонив їй зі свого телефону. 
Папа наблизив фронтальну камеру до обличчя, через що Віка могла розглянути всі пори його шкіри. Перші кілька секунд дівчинка думала, що батько мовчить, але коли Гриць помахав рукою – зрозуміла, що він не ввімкнув мікрофон. Дві хвилини дівчинка витратила на те, щоб пояснити йому це. 
- Я і технології – несумісні! - Натиснувши на потрібну кнопку, зніяковіло повідомив чоловік. 
- Як на роботі? - Поцікавилася Віка, згадавши недавню розмову з другом. 
- Зайчик, все як завжди: дідусь божеволіє. – Грицько сумно посміхнувся, дивлячись уперед. На тлі лунав гул машин. 
- Вік, ти пробач, що я мало приділяю увагу тобі та братові з сестрою… - щирість батька розчулила Віку. – Я брав більше змін, щоб поставити нашу родину на ноги, а тепер не знаю, з якого боку до Артема краще підійти! І тепер я беру більше роботи, щоб не лишатися з Лізою та Олею… Ліза якісь кристали вирощує, боюся на кухню заходити! – батько зніяковіло гигикнув. – А Оля… така мала… 
- Тату, робота від тебе не втече, ти там майже дев’ять років працюєш! – підбадьорливі слова дочки розгладили зморшки на лиці Грицька. 
- Ти права… Твоїй мамі я зараз потрібен більше, ніж бейбі Марселю! – заявив батько, чим розсмішив Віку. 
- Що це в нього за мода: усіх робітників кликати на вечерю з родинами? 
Чоловік не відповів, ніби не почув, але Віка помітила, що його губи зімкнулися у рівну лінію.  
Коли над головою Григорія з'явився світлофор - він знову глянув у камеру. 
- До речі, бос позавчора лаяв мене за результати експериментів, мовляв, недостатньо правдоподібні!  
Віка зрозуміла, що батько зіскочив з відповіді. 
-…А вчора видав запрошення на званий обід: сьогодні чекає всю нашу родину у себе в маєтку, ти уявляєш? Такий ласкавий був, що аж нудить… Але він виглядає краще! – зауважив чоловік. – Намагається молодитися… 
Голос у батька - вдавано веселий. 
– А що за експерименти? 
- Нічого цікавого... Йому для звіту потрібні цифри, шукає де заощадити... 
- Тату, ти пам'ятаєш аварію на атомній станції..? - Запитала дівчинка: їй категорично не подобалися "експерименти" батька та його боса. 
Грицько тяжко зітхнув. 
- Вікусь, я - підлеглий, моя справа мала: виконати наказ і не отримати по шиї. Коли подорослішаєш – зрозумієш мене. 
- Тату, а я читала...  
- Все, Вікусь, до зв'язку! — і перш ніж відключити скайп, Гриша глянув уперед, променисто посміхнувся і гукнув: — Гей! Макар! Мене зачекай! 
«Що ж я роблю не так? Чому вони не кажуть важливу інформацію?!» - не розуміла Віка і написала матері з братом. 
«Ох, звичайно!» - падаючи на власне ліжко, подумала Віка. – «Я ж погано вчуся у Храмі! Я ж їм не рівня!» - її думки були настільки відчайдушні, що хотілося заплакати. – «Чого мені, такій слабкій – знати про щось, що становить небезпеку?! Вони чекають, коли я повернуся… Щоб не морочила голову ні собі, ні їм… Але я не можу повернутися ні з чим!»  
І тут телефон булькнув – відповів Артем. 
- "Пиши, що хоч? Мене з класу вигнали, до речі!" - похвалився братик. 
- "За що?" 
Хлопчик довго писав відповідь і у результаті надіслав це: 
- "Доказував, що писати характеристику на героя роману "Червоного та чорного" не є доцільним, адже його можна описати одним словом, що починається на букву "м", а закінчується на «удак»!». Але нашій дамі - шановній та коханій Оксані Едуардівні, це здалося хамством!" - після знаку оклику хлопчик поставив задумливий смайлик з моноклем. 
Віка посміхнулася і запитала: 
- «Може досить її дразнити? Бо вона за півроку з нами стала жорстокішою…» 
- «Ой, хоч ти не будь занудою, досить мені Лізки з її баночками для вирощування христалю! Це не чіпай, це не бовтай, на це не дихай!!! А чого вона їх поставила на кухні, де їдять люди, а не у вашій кімнаті?! Там зараз вільного простору хоч завались!!!» - і добавив у кінці обурений червоний смайлик. 
Посмішка Вікторії стала ще ширшою від уяви суперечки брата та сестри. 
- "Тьома, ви сьогодні до Борна на звану вечерю йдете?" 
- "Хто здав? Грицько? А мама просила його не говорити, щоб тобі прикро не було. Колян писав, що там як у музеї... Тобі б сподобалося". 
- "Тобі Коля писав?" 
- "Так, одразу після вечері, вранці" 
-"А коли ви встигли познайомитися?" - не розуміла Віка.  
Її брат не був знайомий з Миколою. Навіть якби Ліза представила Артема близнюкам –Віка впевнена, що дізналася б про це від Колі або від рідних раніше, ніж зараз. 
Статус користувача "пише повідомлення", що періодично змінювався на статус "онлайн", змушував дівчинку нервувати і ще більше розпалював цікавість. 
Нарешті, брат надіслав повідомлення. Але, незважаючи на очікування - воно вийшло коротким. 
- "Днями познайомилися, після його візиту до Борна. Не хвилюйся, я вкраду у мільйонера якесь брязкальце для тебе!" 
Віка вислала смайлик, після чого Артем вийшов з чату. 
На відповідь мами Віка чекала найдовше. Дівчинка звалювала все на її зайнятість, адже після народження Олі – мама почала активно займатися продажем речей в інтернет-магазині. Вона пояснила своє прагнення до роботи тим, що у родині повинні водитися зайві гроші. 
Коли мама подзвонила через мессенджер «Вайбур», Віка дуже зраділа. Щоправда, голос у мами був як завжди суворий та діловий. Дівчинка не наважувалася перебити маму, поки та ставила буденні запитання: як справи, що їла, що робила, а що робитимеш потім. Віка повідомила, що має намір відвідати населений пункт. 
- Декілька днів зі мною не буде зв'язку. Я напишу, коли ми дістанемося до міста! 
У відповідь коротке "угу". 
- Мамо, а я тут чула... 
- Ти пам'ятаєш головні правила спілкування з незнайомцями? - Раптом запитала мама. Віка зітхнула. 
- Пам'ятаю. Зі мною піде майстер... 
- Храм знаходиться в ізоляції і ваша етика може відрізнятись від інших міст Китаю. Будь обережна, будь ласка. 
"Хотілося б знати, що конкретно мається на увазі під словом "обережна"?" - подумала швидко Віка. - "Крадись навшпиньки? Обходь усіх десятою дорогою?!" 
- Мам, мені тато сказав... 
- Вибач, сонечко, Оля плаче, я до неї піду. 
І зв'язок перервався. 
Наступного дня, Ляошу попросив у старійшин храму дозволу вийти на тиждень у місто разом з Вікторією. Отримавши дозвіл, майстер з ученицею у той же день пішли у похід. 
Дві доби вони йшли лісом, ночували просто неба, поки не дісталися населеного пункту. 
Ляошу показував Віці місцеві визначні пам'ятки, розповідав легенди та знайомив із друзями. Люди не дивувалися, коли бачили на вулиці олюдненого пацюка, а у деяких районах повноправно проживали антропоморфні тварини. В одних із таких районів у молодості мешкав Ляошу. 
Майстер нечасто відвідував свій рідний район Янь міста Гушень, але було видно, як він сумував за ним. Проходячи повз знайомих місць, Ляошу згадував своє дитинство та юність. Віка бачила, як зворушився вчитель, і тому вирішила запитати, чому він залишив улюблене місто та переїхав до храму. 
- Я був молодий, теж хотів бути кращим. Бути красивішими, розумнішими і сильнішими... Я вірив, що зможу змінити наш несправедливий світ. 
- Ваше бажання збулося. Ви навчаете, ви приносите користь, ви - майстер. 
- А чи став я щасливим? 
Віка бачила плакати та білборди з рекламою, де знімалися олюднені тварини. І це були не лише товари для тварин! Ляошу розповів, що звірів поважають: декотрим поставили пам’ятники, про деяких ходять чарівні легенди, а з числа кандидатів у президенти країни часто обирали саме тварину. Вікторії було дивно все це слухати, вона навіть не могла уявити, щоб щось подібне було і у Шенендорі.  
Коли майстер з ученицею зайшли до місцевого кафе, Віка насамперед попросила пароль від вай-фаю. 
Як дівчинка і обіцяла – вона написала рідним. Повідомлення моментально дісталися адресатів. Віка заховала телефон у рюкзак і на час перекусу забула про нього. 
Дівчинка заглянула у листування лише через два дні, ввечері, коли повернулася до Храму. 
Її повідомлення залишилися непрочитаними. 
Вранці дівчинка ще раз написала, а вдень спробувала зателефонувати, але дзвінки залишились без відповіді. Навіть безвідмовний дід не відповідав.  
Написала Миколі вже двадцять п’яте за підрахунком повідомлення, але воно не дісталося до адресата.  
Потім зателефонувала.  
Усім.  
Без результату.  
Віка почала гуглити новини. Але знову - зникнення людей, несподіване оголошення, їхня дивна поведінка... І нічого, що дало б стовідсоткову відповідь. 
З кожним днем очікування ставало все нестерпнішим. Мешканці Храму бачили її напруженість та нервозність, і всі вважали за необхідне підтримати дівчинку. Деякі звірята намагалися відволікти Вікторію від гірких думок, але допомагало ненадовго. Майстер у своєму стилі намагався звернути увагу Вікторії на тренування. Але голова Вікторія була забита лише підозрілим мовчанням рідних та близьких. 
Першого листопада статуси батьків, Колі та брата з сестрою у мессенджерах змінилися на «нещодавно був у мережі». Віка хотіла повторити звичний ритуал: написати, подзвонити, але зупинилася. З 24 вересня вона не отримала результат, що вже казати за зараз?! У неї опустилися руки… 
Вирішила піти у кімнату відпочинку на другому поверсі їх гуртожитку. Декілька майстрів та учнів дивилися телевізор, ще двоє учнів грали у шахи, а Ляошу та сніговий Барс про щось говорили. Віка сіла на підлогу перед телевізором та попросила знайти канал її країни. Вона сподівалася почути хоч щось… 
Не встигли перемкнути канал, як раптом теле-шоу перервалося. Диктор повідомив, що це – екстренна трансляція з Армії Дракона.  
На екрані спочатку висвітився знак Армії – червоний дракон, що розвертався до глядачів з відкритою пащею, а згодом на екрані з`явився і сам президент організації – супергерой Містер Рік. 
Рік говорив на англійській мові, але для китайського регіону у нижній частині екрану показували субтитри. Також у правому нижньому кутку екрана показували сурдоперекладача. 
Під час звернення усі мовчали, а тому Віка спробувала самостійно на слух перекласти слова Ріка. І як же вона хотіла, щоб її знання англійської мови підвели...  
– Я прошу уваги всіх землян! Всіх, хто мене зараз чує і хоче слухати ... Місто Інегаліте захоплене. Абсолютно всі його мешканці зазнали нападу вампіра та стали його слугами. Ім'я цього вампіра Марсель Борн. Армія з метою безпеки мирних громадян заблокувала усі в'їзди та виїзди з міста. Ми докладемо максимум зусиль, щоб знешкодити лиходія. Я прошу тих, чиї родичі залишилися у місті, не ризикувати собою, тому що, швидше за все, вони теж перетворилися на вампірів... 
Вікторії здалося, що її серце зупинилося. Хтось з дівчат вскрикнув, після чого у кімнаті піднялася хвиля занепокоєння, яку намагалися приборкати Ляошу з барсом.