4. У пошуках себе

Віка повернулася з побачення у піднятому настрої, що одразу помітили рідні.

Вислухав натхненну розповідь дочки про Колю, Грицько заявив, що він «повільний, як равлик». Віка обурилася, але їй стало легше, коли мама справедливо зауважила батькові: «Ти був не набагато спритнішим у чотирнадцять років!». Грицько почервонів, але думку не змінив.

Після цього побачення Віка та Коля не бачилися, лише переписувалися та розмовляли по телефону. Але Віка не засмучувалася, бо впевнена, що знайшла свою людину, і тому дозволяла стосункам розвиватися природно.

Коля запросив її на побачення за день до відльоту. Весь день вони гуляли алеєю зірок, а потім пішли у кіно, де хрумтіли попкорн. З кінотеатру діти вийшли о половині шостій вечора.

Хлопчик попросив заскочити до себе додому і Віка не була проти.

Вони йшли центром, повз модного бутіку, коли Коля показав на вікна і сказав, що його дім знаходиться над магазином. У наступну мить маршрут до дому був перебудований і діти різко згорнули вліво у внутрішній двір через арку.

Коля швидко забіг у під`їзд, залишивши Віку розважатися на гойдалках. Через двадцять хвилин хлопчик повернувся з книгою, яку подарував подрузі як спутника у її майбутній подорожі.

Пролістав усі двісті дев’яносто сторінок та подумки оцінив сюжет, Віка запідозрила, що не осилить і половини книги. Історія про чоловіка, який переїзжає у маєток матері, щоб розгадати загадку її смерті – не викликала у неї інтерес, але Віка ввічливо посміхалася, слухаючи захоплені коментарі Колі. Бо вже завтра її не буде у цій країні…

Григорій з донькою приїхав в аеропорт у першій половині дня. Вони без проблем знайшли, де відбувається посадка на потрібний літак, і тепер виглядали майстра, який мав забрати дівчинку.

– Він має вигляд... Жахливий! – подивившись на фото, що вислала йому дружина, а тій – тренер доньки, Григорій скривився і заховав мобільний телефон. Помітивши переляканий погляд Віки, батько підбадьорливо поплескав її по плечу своєю масивною долонею.

– Сонечко, тобі ж подобаються тварини?

Аж раптом Віка побачила табличку, яку тримали пазурі, і, на якій шенендорською мовою було написано її власне ім’я «Вікторія Сью». Дівчинка підняла очі вище, аби подивитися на свого вчителя, і була надзвичайно здивована та трішки налякана.

Незвичайного вчителя кунг-фу обходив натовп, це скидалося на те, ніби ріка омиває камінь на своєму шляху. А все тому, що він – щур, найнатуральніший: морда, вуса, вуха, лапи, шерсть і хвіст! Тварина впевнено стояла на задніх лапах і легко ігнорувала здивовані та гидливі погляди у свій бік. На ньому червоний жилет із зображеннями драконів та коричневі шаровари (може, для когось це і нормально, але з різницею, що до зустрічі з ним Віка не бачила олюднених тварин – зараз її дивувало все).

Вікторія з батьком невпевнено пішла назустріч цьому створінню. Поступово наближаючись до провідника, Віка з певною досадою відзначила, що щур – одного з нею зросту, метр п’ятдесят два сантиметри.

Щур, помітивши рух у його бік, повернув морду до людей та опустив табличку.

– Добрий день, Вікторіє Сью! Вітаю, пане...

Щур простягнув лапу з чотирма пальцями, і Григорій, переборюючи огиду, стиснув її. Батьківська рука була гротескно великою порівняно з волохатою та мініатюрною лапкою, але щур не лякався Григорія.

– Ви знаєте нашу мову? – уточнив тато.

– До нас іноді приїжджають люди з інших країн на екскурсію або на навчання. – Щур швидко відповів, ніби не бажав більше розвивати цю тему, після чого так само швидко представився.

– Мене звуть Ляошу, я – наставник Вікторії на час практики.

– І таких, як ви... багацько? – чоловік звірив щура очима.

– Усі мешканці Храму Спокою – антропоморфні тварини, пане! – Відповідь щура породила у Григорія секундну зневагу.

Напевно, щур помітив таку реакцію і з деяким розчаруванням додав:

– Можу вас запевнити, що всі вони – цивілізовані та законослухняні громадяни. У нас є майстри, що народилися та виросли у Пекіні, а також є учні з Європи і два молодих вчителя з Америки. До нас приїзжають у пошуках душевного спокою та гармонії, а змагання закінчуються здебільшого без травм.

Але ці слова не злагіднили враження.

Відвівши доньку вбік під приводом попрощатися, Григорій пошепки запропонував Вікторії повернутися додому.

– Я боюся тебе лишити в цьому зоопарку. Пам’ятаєш новину, як крокодил з Флориди вбив бабцю? Він теж був цим антро... як їх там!

– Антропоморфним, – поправила батька Вікторія і додала: – І то був алігатор. Але якби храм був небезпечний – став би з ним співпрацювати наш тренувальний центр?

Григорій не зміг відповісти на це запитання, але від ідеї не відмовився. Він зателефонував дружині та дуже довго з нею розмовляв. Віка з тривогою дивилася на годинник, що висів над розкладом польотів, і на Ляошу, який нервував.

Батько, тримаючи доньку за плече, переконував дружину в тому, що її небезпечно відпускати. Зазвичай тато не кричить, він взагалі рідко підвищує голос, особливо на маму, але зараз Вікторії здалося, що він готується ось-ось зірватися.