4. У пошуках себе

Віка повернулася з побачення у піднятому настрої, що одразу помітили рідні.  
Вислухав натхненну розповідь дочки про Колю, Грицько заявив, що він «повільний, як равлик». Віка обурилася, але їй стало легше, коли мама справедливо зауважила батькові: «Ти був не набагато спритнішим у чотирнадцять років!». Грицько почервонів, але думку не змінив. 
Після цього побачення Віка та Коля не бачилися, лише переписувалися та розмовляли по телефону. Віка не засмучувалася, навіть коли Ліза, яка майже щодня зустрічалася з Микитою, ділилася розповідями про їхні чудові побачення. 
Віка впевнена, що знайшла свою людину, і тому дозволяла стосункам розвиватися природно. 
Коля запросив її на побачення за день до відльоту. Весь день вони гуляли алеєю зірок, а потім пішли у кіно, де хрумтіли попкорн. З кінотеатру діти вийшли о половині шостій вечора. 
Хлопчик попросив заскочити до себе додому і Віка не була проти.  
Вони йшли центром, повз модного бутіку, коли Коля показав на вікна і сказав, що його дім знаходиться над магазином. У наступну мить маршрут до дому був перебудований і діти різко згорнули вліво у внутрішній двір через арку. 
Коля швидко забіг у під`їзд, залишивши Віку розважатися на гойдалках. Через двадцять хвилин хлопчик повернувся з книгою, яку подарував подрузі як спутника у її майбутній подорожі. 
Пролістав усі двісті дев’яносто сторінок та подумки оцінив сюжет, Віка запідозрила, що не осилить і половини книги. Історія про чоловіка, який переїзжає у маєток матері, щоб розгадати загадку її смерті – не викликала у неї інтерес, але Віка ввічливо посміхалася, слухаючи захоплені коментарі Колі. 
У половина першого наступного дня, Григорій з донькою приїхав з донькою до аеропорту. Вони без проблем знайшли, де йде посадка на потрібний літак і тепер виглядали майстра, який повинен був забрати дівчинку. 
- Він виглядає... Жахливо! - подивившись на фото, що вислала йому дружина, а тій - тренер доньки, Григорій скривився і заховав мобільний телефон.  
Помітивши переляканий погляд Вікі, батько підбадьорливо поплескав її по плечу своєю масивною долонею. 
- Сонечно, тобі ж подобаються тварини?  
Аж раптом Віка побачила табличку, яку тримали пазурі, і де було написано її власне ім'я "Вікторія Сью". Дівчинка підняла очі вище і була надзвичайно здивована та - трішки налякана. 
Незвичайного вчителя кунг-фу обходив натовп, це виглядало так, ніби ріка омиває камінь на своєму шляху. А все тому, що він - щур, найнатуральніший - морда, вуса, вуха, лапи, шерсть і хвіст! Тварина впевнено стояла на задніх лапах і легко ігнорувала здивовані та гидливі погляди у свій бік. На ньому червоний жилет із зображеннями драконів та коричневі шаровари. Може для когось це і нормально, але з різницею, що до зустрічі з ним Віка не бачила олюднених тварин – зараз її дивувало все. 
Вікторія з батьком невпевнено пішла назустріч цьому створінню. Поступово наближаючись до провідника, Віка з деякою досадою відзначила, що щур - одного з нею зросту, метр п'ятдесят два сантиметри.  
Щур повернув морду до людей та опустив табличку. 
- Доброго дня, Вікторія Сью! Вітаю, пане...  
Щур простягнув лапу з чотирма пальцями і Григорій, переборюючи огиду, стиснув її. Батьківська рука була гротескно великою у зрівнянні з волохатою та мініатюрною лапкою, але щур не лякався Григорія. 
- Ви знаете нашу мову? - уточнив тато. 
- До нас іноді приїзжають люди з інших країн на екскурсію або на навчання. Зазвичай до нас приїзжають у пошуках душевного спокою та гармонії, або для підвищення рівня знань. Мене звуть Ляошу, я - наставник Вікторії на час практики. 
- І таких, як ви... багацько? - чоловік звірив щура очима. 
- Усі мешканці Храму Спокою - антропоморфні тварини, пане! - відповідь щура викликала у Григорія секундну зневагу.  
Напевно, щур помітив таку реакцію і, з деяким розчаруванням, додав:  
- Можу вас запевнити, що усі вони - цивілизовані та законослухняні громадяни. У нас є майстри, що народилися та виросли у Пекіні, а також є учні з Европи і два молодих вчителя з Америки. 
Але ці слова не залагодили враження. Відвівши доньку у бік під приводом попрощатися, Григорій пошепки запропонував Вікторії повернутися додому. 
- Я боюся тебе лишити у цьому зоопарку. Пам'ятаешь новину, як крокодил з Флориди вбив бабцю? Він теж був цим антро... як їх там! 
- Антропоморфним. - Поправила батька Вікторія і додала: - І то був алігатор, па. Але якби Храм був небезпечний - став би з ним співпрацювати наш тренирувальний центр? 
Григорій не зміг відповісти на це питання, але від ідеї забрати доньку додому - не відмовився.  
Він зателефонував дружині та дуже довго з нею розмовляв. Віка з тривогою дивилася на годинник, що висів над розкладом польотів, і на нервуючого Ляошу. Батько, тримаючи доньку за плече, переконував дружину у тому, що її небезпечно відпускати. Зазвичай, тато не кричить, він взагалі рідко підвищує голос, особливо на маму, але зараз Вікторії здалося, що він готується ось-ось зірватися. 
Судячи з діалогу, мамі вдалося заспокоїти тата, тому що він скинув долонь з плеча доньки. 
Попрохавши дівчинку писати та дзвонити про будь-яку дивну поведінку свого наставника, Григорій таки відпустив Вікторію. Зрозумівши, що дівчинка летить у Китай, Ляошу не міг приховати здивування, але те здивування було приемним і на коричнивій морді щура навіть відобразилася посмішка. 
Віка перенесла довготривалий переліт без труднощів, а Ляошу весь час слухав музику у навушниках та спав.  
За 35 годин дівчинка прочитала містичну книгу-жахів "Чорна душа", яку їй купив батько сьогодні перед відльотом, а також дочитала нудний детектив, який їй дав Коля. Якби не переліт та байдужість наставника до її спроб заговорити з ним, дівчинка кинула б цю книгу на десятій сторінці! А потім брехала Миколі, що їй сподобалася книга. Хоча... вона і зараз йому не скаже правду - не хоче його розчаровувати, він з таким ентузіазмом розповідав про неї!.. 
Нарешті літак сів у аеропорту. Вийшовши з літака, Віка потрапила у зовсім інший світ. Вона ніби плигнула у асорті з людей та тварин будь-якого виду. Це були не ті тварини, яких звикла бачити Віка у зоопарку: ці тварини ходили на задніх ногах і розмовляли, як люди. Вікторії здавалося, що вона потрапила у паралельний світ. 
Дівчинка разом з Ляошу пішла на автобусну зупинку, чекати потрібний транспорт. Віка раділа, що її зустріли, оскільки самотужки вона наврядчи змогла б знайти маршрут. 
Віка зайняла гарне місце в автобусі, і зовсім не очікувала, що Ляошу попросить водія зупинити посеред лісу. 
Ляошу впевнено вів її поміж дерев, лише зрідка заглядаючи у карту. Віка періодично змінювала плече, на якому тягнула важкий рюкзак, подумки мріючи про душ та ліжко. Її ноги поступово ставали ватними, а спина затекла. Вони йшли настільги довго, що дівчинка навіть почала підозрювати майстра у негарних мотивах... Щодо рюкзака, то вона кілька разів гадала кинути його під найближчим кущем, але проганяла цю думку. Віку дратувала навіть карта Ляошу і дівчинка боролася з бажанням розірвати її. 
Але ось мордочка Ляошу прояснилася і він вітально повідомив Вікторії, що вони незабаром будуть вдома. 
Крізь гілки пробивалися сонячні промені. Згодом ліс закінчився і вони вийшли на неймовірної краси храм, оточений кам'яним парканом з відчиненими воротами. У променях сонця храм ставав ще більш величним і божественним. Щаслива Віка згадала слова Колі та представила себе у ролі непереможного майстра кунг-фу. Побачивши храм, тепер ця думка не була для неї відразливою. 
- Ходімо, я проведу тобі екскурсію. 
Наставник постійно йшов вперед, не звертаючи увагу на загальне самовідчуття учениці. Сам Ляошу, здавалося, мав безкінечний запас енергії. 
Віка роздратовано закотила очі, закинула рюкзак на одне плече і, ледве розгинаючи ноги, попленталася слідом за майстром. Ляошу, не повертаючись до дівчинки, раптом сказав: 
- Тобі було б простіше кинути свій вантаж... 
- Але... Тут стільки всього! - Розгублено і безневинно відповіла Віка. Ляошу обернувся мордою до дівчинки, подивився як на дурну і знизав плечима. 
Територія храму була невеликою. На передньому дворі був сам Храм та майданчик для зібрань. На задньому дворі був спортзал та спортивний майданчик, а ближче до задніх воріт храму - поміж зелених дерев ховалися два одноповерхові будинки. В один із цих будинків Віку поселили. 
Ляошу пояснив графік життя мешканців храму, повідомив пароль вай-фаю, показав де знаходиться душ і їдальня, а потім залишив відпочивати, оскільки завтра у неї буде насичений день. 
Віка почала діставати з рюкзака речі. Вона не раз подумки лаяла безкультурного щура, що не зміг виявити галантність і тепер через нього болить тіло.  
Після розпакування речей, Віка почала писати повідомлення мамі: 
"Привіт. Я доїхала, поки що ні з ким не познайомилася, але місцеві не виглядають дикими. Передай татові, що тепер він зобов'язаний нас звозити на Аляску: особисто мене прямоходячими оленями не налякаєш”. 
Віка поставила два смайлики, що сміються, хоча її обличчя ледве пробила посмішка. Вона на мить замислилась і дописала: "Позвоню через дві години, я поки що відпочину". 
І тут Віка згадала, що різниця часових проміжків між Китаєм та її країною – п`ять годин, а телефон показував місцевий час – 14:48. Отже, вдома вже без десяти вісім вечора. «Так незвично – тепер у будь-який момент не зателефонуєш! Ще й роумінг…» - подумала Віка. – «Гаразд, роумінг для діда залишимо, а моїм – інтернет та скайп» - вирішила дівчинка.  
Учні храму - підлітки - соромилися знайомитись, доки Віка не виявила ініціативу. Один із підлітків - амурський тигр - трохи розумів шенендоську мову і Віці не довелося соромитися своїх знань англійської. 
Підлітки провели екскурсію по самому храму. У храмі учні випадково зустріли двох молодих майстрів, що дуже здивувалися появі Вікі, і навіть не одразу схилили голови у відповідь на вітання – так були приголомшені. 
Через два дні Віка дізналася від батька, що мама народила. І дівчинку, як і планували, назвали Ольгою. Віка зраділа і привітала батьків з народженням четвертої дитини. 
У храмі жили за графіком. Вранці після сніданку – обов'язкова молитва, о шостій ранку всі без запізнень збиралися у храмі на першому поверсі, після молитви і весь день – тренування та навчання. Потім йшла вечеря, вечірня молитва, відпочинок, а потім - відбій на сон. А вранці усіх знову будив дзвін, після якого у мешканців храму було рівно двадцять хвилин, щоб прибути до храму на молитву. 
Священик говорив англійською проповідь, а саму молитву - китайською. Ляошу дозволив дівчинці молитися своєю мовою, але Віка посоромилася повідомити, що не знає жодної молитви напам'ять. Їй не залишалося нічого, окрім як прикидатися. Добре, що вона підглянула, як хрестяться дорослі.  
Майстри навчали китайської та англійської мови і за декілька тижнів дівчинці вдалося поглибити свої знання, але китайська для неї й досі звучала як тарабарщина. Віка зуміла запам'ятати найбільш вживані слова, але під час спілкування зі старими майстрами - буквально, родоначальниками Храму – зверталася за допомогою до перекладача.  
Тренування були важкими, але Віка вперто вставала після кожного падіння на ноги і гідно приймала удари. Їй було боляче, але ще болючіше було, коли всі її старання майстер зводив на "ні" своєю, напевно, улюбленою фразою "ти можеш краще".  
Уроків з майстром Вікі здавалося мало і тому весь вільний час дівчинка проводила у спортзалі. Іноді вона мучила себе одна, частіше – у компанії таких же працьовитих і впертих звірят, як і вона сама. Разом вони відпрацьовували прийоми кунг-фу, Віка підглянула деякі трюки з їхніх стилів (як виявилося, тварина навчалася конкретному стилю, властивому йому за природою: тигриця – стиль тигра, кобра – стиль змії тощо). Ця спостережливість стала їй корисною. Майстер Ляошу теж помітив використання дівчинкою чужих трюків і сказав, що має "змішаний стиль боротьби". Віка запишалася, бо сприйняла слова вчителя як похвалу. 
Але одного разу у них проводилися змагання - молоді наставники та учні підтверджували новий рівень майстерності. Ляошу з гордістю представив дівчинці своїх колишніх учнів - лева та тигра, вони виступали останніми. Дивлячись на їх рухи у дівчинки ледь очі не повилазили. Їй треба працювати років двадцять, аби досягнути їх рівня. А як горіли смарагдові очі наставника! 
Відпочинок у Вікторії проходив зазвичай за тренуванням або за іграми у телефоні. Тренування і сама Віка не вважала за повноцінний відпочинок, а ось ігри її розслабляли та давали відчуття безтурботності. Їй подобалася гра «Динозаври часу». У цій грі доводилося битися з іншими гравцями онлайн, обираючи для бійки найкращих бійців серед тварин. Доводилося ретельно обирати, адже, незважаючи на великий вибір, потрібно було зважати на витривалість, силу та рівень здоров`я бійця, Зазвичай Віка обирала хижаків: їх можна поставити проти будь-якого супротивника.  
Дівчинка не брала слухавку, коли прораховувала стратегію нападу. Зробити паузу в онлайн грі неможливо, а натиснути на кнопку "здатися" тоді, коли супротивник вже на межі – непробачний вчинок! Але Віка завжди передзвонювала після гри. 
Але одного разу під час відеозв`язку, мамі та татові стало цікаво, чому донька іноді скидає виклик. І Віка сором`язливо повідомила, що грає… 
- Краще тренуйся! – зауважила мама у своєму репертуарі. Віка зітхнула. – Сонечко, ти не на курорті, ти повинна представляти нашу країну. Якщо програєш на їх місцевих змаганнях – не плач потім. 
- Яких змаганнях? – не зрозуміла Віка. – Ні про які змагання майстер не говорив. 
- Тому що ти не готуєшся як треба. – Відчеканила мама, від чого у Вікторії відразу впав настрій. 
- Мама просто за тебе хвилюється. – Тато слабо посміхнувся. 
- А Артему не заважають комп`ютерні ігри? – раптом запитала Віка. 
Мама не знайшла, що відразу відповісти. А Ліза показала вказівний палець спочатку в екран сестрі, а потім повернулася до батьків. 
- Ось! Я ж кажу, що він мамин улюбленець! 
- Артем до речі здобув перше місце у спортивних змаганнях: всіх обігнав! – повідомив з гордістю тато і звернувся до Вікторії: - Так що і ти старайся, поменше в свої ігри грай… 
- А що Оля? – Віка перевела тему розмови. 
- Спить. Така противна дитина! - раптом зізналася Ліза і всі тихо посміялися. 
У той же день Віка зателефонувала дідусеві по міжнародному зв`язку. Вони спокійно та весело розмовляли. У якийсь момент дід захвилювався, що онука замало відпочиває. Намагаючись запевнити дідуся у зворотньому, Віка теж йому повідомила про ігри.  
- А з друзями граєш? Мобілки ваші – це звісно добре, але я хвилююся, що у тебе нема спілкування з однолітками. 
- Ну, іноді… 
Віка раптом згадала, що усе її спілкування з учнями Храму закінчується на тренуваннях. 
Але пересилити себе та запропонувати комусь дружбу – Віка не могла, бо їй здавалося це проявом нав`язування. Вона чомусь думала, що дружба може виникнути раптово. «Коло спілкування Лізи теж обмежене одними дорослими, у неї тільки я та близнюки серед друзів» - заспокоювала себе Віка. 
Згодом їй захотілося нової гри. Гортаючи маркетплейс, Віка знайшла симулятор реальної скрипки. Скачала, відкрила… несподівано для себе захотіла зіграти щось. Це була не справжня скрипка, а постійна реклама, яку розробники впихували через кожну мелодію – змусили Віку швидко видалити гру. Але тепер вона шукала серед мешканців храму справжню скрипку. Проте ніхто не привіз музикальний інструмент. 
Сьогоднішній ранок не відрізнявся від попередніх тридцяти. Дівчинка снідала у компанії однолітків, а потім вони пішли до Храму на молитву. Ляошу чомусь сидів на останній лавці, біля вхідних дверей. Спочатку Віка розгубилася, але потім побачила, що їх улюблені місця на першій лавці все ще порожні і зайняла їх. Вона так і не зрозуміла, чому вчитель пересів. 
Віка часто пропускала проповіді священика повз вуха, оскільки вони викликали в неї... негативні емоції. Але вона все одно вдавала вірного слухача: не хотіла виділятися на фоні інших стараних учнів. 
Але сьогодні її зачепила фраза снігового барса, що була сказана латинською. Віка навіть підвела голову. Вона вже чула цю фразу у фільмі-жахів про демонів. 
Антропоморфний звір у золотистому кімоно та нефритовій накидці плавно ходив уздовж вівтаря, махаючи кінчиком пухнастого хвоста. Раптом він зупинився, повернувся передом до майстрів та учнів храму та обвів усіх мирним поглядом. 
- Гріхи наші - нас викривлять. - Повторюючи фразу англійською мовою, повідомив барс, а потім продовжив: - Дияволи та демони оселилися на нашій планеті, щоб мати більше можливостей впливу на нас. Чого тепер варто будь-якому нерозумному прийти до них? Вони користуються нашими слабкостями, почуттям провини, нашими страхами. Якщо ми не будемо сильними, то потрапимо на їхню вудку. Ваша віра в себе має бути настільки незламною, як віра у вищі сили або у вашого кумира! 
Дівчинка скривилася і знову опустила голову. 
Після промови Віка прийшла в спортзал, де зустрілася з майстром. 
- Доброго ранку, Віка. 
- Доброго...  
– Сьогодні не буде тренувань. - повідомив щур і пройшов повз дівчинки на вихід з таким виглядом, ніби він не щур по природі, а лебідь.  
Перед виходом, Ляошу глянув на Віку через плече і додав: 
- Я хочу з тобою поговорити. Пішли. 
Віка важко зітхнула і поспіхом пішла за майстром. 
Вони піднялися на дах будівлі. Тут квітнув персональний город снігового барса: помідори, капуста, огірки, яблука, банани, ананаси - барс вирощував тут все, що міг і все, що привозили учні храму. Дівчинка на мить подумала, що її змусять збирати та готувати салати, але Ляошу підійшов до края даху та сів у позі лотоса. Віка сіла навколішки поряд з Ляошу і засмутилася, що не може посидіти спокійно тут і помилуватися красою Китаю, хоча тут вона вже місяць. 
Місяць, як вона не бачила сім'ю наживо. Місяць, як не бачила Миколу. Вони переписуються, але це не те!  
Ляошу усміхнувся, дивлячись в далечінь, де виднілися хмари та ліс. 
- Тобі тут подобається? 
- Так. 
- Чого ти хотіла, коли сюди їхала? 
- Я хотіла ... стати крутим воїном кунг-фу. Щоб завжди перемагати... 
- Крутим? Що ж… А зараз? Цієї хвилини? 
Віка мовчала. Про що він? 
- Я й зараз хочу! 
Ляошу зрозумів, що дівчинка не вловлює суть його питання. 
- Пам'ятаєш, у першу нашу зустріч я тобі порадив скинути вантаж? Я не мав на увазі рюкзак ... Хоча і його варто було покинути, а не тягати скрізь і всім демонструвати! Його б ніхто не вкрав. Але не про це... Я мав на увазі твій внутрішній тягар, він невидимий, але він відчувається і він тисне на твої плечі, як валун. Скільки у тебе занять? 
Раптове питання поставило Віку в глухий кут. 
- Ну-у... до приїзду сюди я грала на скрипці, вчила французьку мову, англійську, була волонтером, ходила в гурток юних винахідників... І-і... кунг-фу займалася! 
- Ти хотіла стати значущою, правда? Щоб тебе любили батьки так само, як люблять брата із сестрою, правда? - у голосі Ляошу відчувалася жалість, але Віка образилася за такі запитання. 
– Вони мене люблять! 
- Тоді чому ти навантажуєш себе? - Відповів питанням на запитання Ляошу.  
Не отримавши швидкої відповіді та помітивши смуту в очах учениці, Ляошу пояснив наступне. 
- Я бачив, що тобі неприємно битися. Ти любиш тренуватися, але схоже, що тобі неприємна сама думка зробити комусь боляче. І це тобі заважає захищатися і викладатися у битві наповну. Чи була думка все кинути? 
Віка спробувала згадати. 
- Кілька разів хотіла кинути іноземні мови, волонтерство та кунг-фу, – чесно зізналася Віка. Від цієї чесності на душі стало незвично легко. Вона вирішила продовжити. - Але... чим тоді займатись - я не знаю. 
- У кожного звіра у нашому храмі є свій стиль кунг-фу. У твоєму стилі переважають кілька технік. Пам'ятаєш, як я назвав його "змішаний"? Цей стиль характеризує тебе як особистість. Ти не знаєш, хто ти, тому хапаєшся за все, шукаєш себе і це правильно. Поки не дізнаєшся, що тобі подобається і на що здатна – не знайдеш себе. Але ти загнала себе у глухий кут: ти взялася за ті справи, якими не гориш. Але я хочу, щоб ти нарешті впізнала себе і знайшла гармонію у своємі серці, тому і завів з тобою цю розмову. 
Віка шморгнула носом, витерла сльози зі щік і обхопила голову руками, ніби всередині неї відбувається неабияка боротьба. Так воно й було. Висловити майстру правду – некрасиво, а сказати її самій собі – боляче та важко. "Тоді я дарма згаяла свій час на все це!" - з розпачем подумала Віка. 
- А що ж мені робити? Для змагань не годжуся, себе ще не пізнала… - Віка хотіла психанути, але тут щур її перебив. 
- Ми будемо шукати твій спокій. – І підбадьорливо посміхнувся. – Гадаю, тобі треба трохи розвіятися… Я попрошу у керівництва дозволу вийти з храму у місто.