1. Угода з дияволом

Марсель Борн зі своїм персоналом оселився у готелі "Жовтий палац", чий прайс-лист могли потягнути лише люди зі статком. Мультимільярдер оплатив особистому лікарю, медсестрі, двом охоронцям та помічнику номера категорії "стандарт", а сам обрав номер "люкс вищого класу" з видом на заповідник. Але купленим комфортом бізнесмен не насолоджувався. Він жодного разу навіть не зайшов у христалево чисту воду басейна. І не те, щоб йому ніколи: через захворювання старого, замість запланованих трьох днів – команда перебувала у місті Етуаль два тижні.
Сьогодні о сьомій годині ранку, помічник знову прийшов до свого босса для обговорення робочих завдань. Молодому чоловікові подобалося мальовниче місто Етуаль – місто поетів та митців. Тому він сподівався, що сьогодні стан боса буде знову поганим і вони відкладуть справи ще на два дня.
У тринадцять років Марсель пережив Війну Найсильніших, що тривала з 1939-го по 1945 рік і яка відібрала в нього батька. Борн застав технічний та інформаційний прогрес світу, а зараз живе в сучасному та комфортному ХХІ столітті. Підлеглі позаочі називають його Кощієм, і Марсель повністю виправдовує це прізвисько своїми вчинками. 
Єдиний мультимільярдер на всій планеті, що віддав життя роботі, зрікся всіх родичів і зневажає почуття любові, нині викидає всі гроші, щоб уникнути неминучого.
Навколо худорлявого Марселя, що сидів за столом у широкому кріслі, кружляли жінки. Одна з них – молода співробітниця готелю, розставляла на столі страви і паралельно з цим – намагалася розговорити роздратованого старого.
Помічник зупинився напроти відкритого вікна. Готель побудували поряд з заповідником, екоактивісти часто критикували господарів готелю, але бізнес працював, а всі зауваження щодо шкоди довкіллю та загрози для тварин – ігнорували. 
Кругле лице чоловіка розплилося у щасливій посмішці, коли він почув чарівний спів рідкісних птахів. Але різкий голос боса змусив повернутися до реальності. 
Марсель був невдоволений тим, що тонометр занадто сильно зжав його руку… Медсестра у відповідь нагадала йому, щоб сидів тихо...
Таке враження, що м`яке крісло ось-ось поглине старого. Насупивши брови, він сидів у цьому кріслі - абсолютно безпомічний та слабкий, і навіть вид та запах сніданку не змусив Марселя посміхнутися.
У помічника аж слина потекла від цього сніданку, адже йому доводилося замовляти їжу за свої кошти і зранку це часто був чорний чай з якоюсь булочкою. А перед Марселем на столі стояла яєчня з беконом та свіжими овочами, чорна кава й вода без газу. 
Ба більше: помічник не встояв би перед молодою співробітницею готелю, якби вона так само розмовляла з ним солодким голоском. Проте бізнесмен байдуже дивився у стіну, виконуючи наказ медсестри, якій довелося через крик Марселя заново міряти йому тиск. 
Помічник гірко усміхається, спостерігаючи за кволим фліртом дівчини. Те, що Марселю перевалило за вісімдесят років - не хвилює «полювальниць», але лише наближені до мілліардера знають, що характер у Марселя - гірший за сморід скунса. 
Коли ж дівчина запитала, чи потрібно щось ще шановному пану, старий роздратовано відмахнувся пальцями. У цей момент медсестра зняла з руки Марселя пов`язку тонометра… Тож, коли брюнетка спробувала щось запропонувати, Марсель гучно попросив її піти. 
Співробітниця притиснула порожню тацю до тіла, розвернулася й пішла на вихід. Пройшовши повз помічника Борна з ображеним, але гордим виглядом, дівчина тихо зачинила за собою двері номера. 
Медсестра виміряла бізнесменові тиск та зауважила, що сьогодні стан пана Борна значно кращий. Старий промовчав. Медсестра поклала в долоню мільярдера чотири таблетки та попросила проковтнути. Старий це зробив. Після цього медсестра піднесла до його вуст склянку з водою та почекала, коли він зробить ковток.
Медсестра зібрала свої речі та покинула їх, а помічник розгорнув свою записну книгу та приготувався до запитань шефа. 
Але сьогодні Марсель був відчуженим і небагатослівним. Поки помічник зачитував план на день, Марсель дивився на склянку з водою, що стояла на столі перед ним. Здавалося, ніби бізнесмен веде розумовий діалог з посудом, під час якого останній манить і дражнить хворого. Борн скривився, ніби ображений, і потягнув тремтячу руку до гранованої склянки з ініціалами готелю.
– Пане Борне? – помічник з подивом дивиться на тремтячого начальника, що намагається підняти праву руку.
Вирішивши, що в Марселя знову припадок, помічник потягнувся в кишеню піджака по телефон.
Коли Борн охопив слабкими пальцями склянку, помічник уточнив:
– Вам потрібна допомога?
– Не тринди під руку! – хекаючи, ніби біг марафон, Марсель зробив спробу підняти зі столу посуд.
Помічник зосереджено спостерігає, як старий бореться з власним недугом. З його брів градом капав піт, а наполовину повна склянка здавалася шестилітровою пляшкою. Старий з важким зітханням опускає руку.
– Ти відволікав мене! – не знайшовши нічого краще, старий зривається на помічникові.
Але потім, заспокоївшись, Марсель говорить:
– Мій дід казав: якщо не можеш дати собі раду – лягай у домовину! – роздратований власною безпорадністю, Марсель витер з лоба піт і спробував стиснути слабкі пальці в кулак, але кінцівки змикалися не до кінця.
– У сімдесят дев’ять років у нього почала розвиватися хвороба Альцгеймера, – згадував Марсель, розглядаючи власну руку. – Коли лікарі поставили йому діагноз, він повернувся додому й застрелився з трофейної рушниці! 
Марсель стиснув зуби і вдарив долонею об підлокітник крісла.
Руки багатія були сухі, вкриті виразками, а крізь тонку жовту шкіру проглядалися здуті сині вени. На правій скроні старого також здулася вена, а на лисій голові виліз несмертельний жировик.
Помічник з жалем та болем слухає босса. Він пам’ятає усі поїздки і якби не робота - помічникові довелося б організувати поїздку Марселя до чергової гадалки. А ще тиждень – і 31 травня, а за ним літо. Літо, яке Марсель Борн ненавидить через спеку. Багатій був вимушений ходити під парасолею або у капелюсі з окулярами, інакше міг отримати сонячний удар та опік роговиці очей – ось настільки у нього слабкий організм. А з новою хворобою – літо стане для Марселя справжнім випробуванням!
Чоловік подумки підбирав підбадьорливі слова, але тут шеф прохрипів:
– Я знаю, що ви всі бажаєте мені найскорішої смерті! Навіть цей лікар хоче мене здихатися! «Пане Борне, може, подумаєте над пенсією?» – старий перекривляв слова свого лікаря, і помічник зрозумів, чому сьогодні з Марселем працювала тільки медсестра.
Марсель, як і будь-який інший старий, хворіє. Він лікувався, начебто вдало. Був упевнений, що доживе до ста, а то й до двохсот років, але нещодавня непритомність та огляд лікарів опустили його з неба на грішну землю. В його організмі виявили всі відомі науці хвороби, і лікарі не знали, від чого конкретно лікувати! Все, що вони зробили, це прописали мультимільярдерові таблетки, які продовжать його нікчемне існування на пів року або рік, як карта ляже!
Його довгий ніс потикався в кабінети найкращих медичних світил, а тепер тицяє у двері знахарів та звичайних шарлатанів. Що вдіяти? Вік бере своє, організм поступово слабшає, і смерть приходить навіть до всесильних багатіїв. Але Марсель цього не хотів визнавати. У принципі, в нього було виправдання: весь його статок після смерті потрапить до лап людей, які на його похороні литимуть крокодилові сльози, а спритні та заздрісні конкуренти за декілька місяців зруйнують усю його бізнес-імперію!
– Думаєте, прийде краще керівництво? Фіг вам! І кращої роботи ні ти, ні хто інший не знайде! Але і в мене терпіння не гумове... – тяжко вдихнувши, Марсель вимовив з видихом: – І життя... 
Як відомо, всі гріхи з дитинства, від неправильного виховання або через дитячу травму, але Марсель, який уже давно страждає на маразм, підкріплений баранячою впертістю, вважає, що жодних проблем у нього з психікою немає! Просто це люди погані, а не він – козел! 
Марсель нікому не довіряв. Як можна вірити тим, хто почав з тобою спілкуватися після того, як ти став багатим та успішним?
– Пане Марселю, я хотів... Ех... Тобто... – помічник втомлено згорнув записник. – Я хотів запропонувати вам поїхати до містера Шапо. Впевнений, він вас вилікує.
Почувши прізвище, старий завмер, а на його обличчі відбилися страх упереміж із бажанням. Спогади війни, як стара стрічка чорно-білого кіно, промайнули перед очима.
– І якою ж буде його ціна? – пошепки спитав Марсель Борн, дивлячись на злощасну склянку. Помічник байдуже знизав плечима. – У нас є вільний день?
– Якщо скасувати зустріч із директорами і-і-і... перенести ще кілька важливих справ... – помічник звірився зі списком. – То... – чоловік подивився на Борна поверх окулярів, що чекав на його відповідь, як злочинець – вироку.
Зачекавши секунду, помічник повідомив:
– Ми можемо полетіти до Нуарвіляжа просто зараз.
Марсель погодився з ідеєю і кинув погляд на настінний годинник: половина восьмої.
Помічник викликав для шефа гелікоптер: хоча до селища їхати машиною лише годину, в стані Борна значно безпечніше обрати транспорт, який не буде трясти розбитою дорогою. З Марселем летить також лікар і два охоронці, а на помічника лягали сьогоднішні розбірки з бізнесом.
Маєток містера Шапо легко відрізнити серед красивих та романтичних будиночків, що його оточували. Двоповерховий будинок, виконаний у готичному стилі, кидає морок на всю чарівність селища Нуарвіляж. На подвір’ї кожного маєтку вертолітний майданчик – дуже зручно, особливо з розрахунком, що мешканці селища вважають за краще переміщатися таким видом транспорту!
Однак містер Шапо виділився тим, що не мав такого майданчика, тож довелося садити гелікоптер просто на дорозі перед брамою. Охоронці витягнули боса разом з колісним кріслом, а слідом вийшов лікар. Пілот вирішив залишитися в кабіні. 
Борн кинув погляд на гострі стержні на даху будинку, візуалізуючи, як його посадять на одну з таких, якщо охорона поводитиметься грубо з мешканцями будинку. «А ці можуть!» – подумав Марсель.
Паркан з металевих листів, що накладені один на одного – метрів тридцять заввишки – огороджує територію маєтку. Випалена де-не-де земля та майже вимита з асфальту червона рідина наштовхували на думку, що допитливим тут не раді!
Поряд із хвірткою встановлена кнопка домофона, на яку натискав охоронець Марселя. Але йому ніхто не відповідав і ніхто не виходив. Хлопці запропонували піти, проте Марсель упевнено відповів, що їх перевіряють на витримку.
Раптом грюкнули двері, й гості в очікуванні прислухалися до кроків, та чули лише шльопання. Перелякані охоронці зняли пістолети із запобіжників.
Хвіртка відчинилася, й перед відвідувачами постав двометровий пінгвін Гумбольдта із золотими очима. Створіння миролюбно всміхнулося гостям і щось прострекотало, начебто віталося, ігноруючи наставлені на нього дула.
Пінгвін попросив гостей іти за ним, розвернувся і швидко почимчикував до будинку. Марсель жестом змусив охоронців виконувати наказ, і один з них поштовхав колісне крісло сіро-бурою бруківкою. Ялівець висаджений уздовж усього паркану, на коротко стриженому газоні переднього двору де-не-де лежать гілки ялинок або ганчірки, навіть помітно чіткий відбиток голої ступні. 
Поступово наближаючись до маєтку, будинок усе більше й більше ввижався Марселю брамою до пекла. «Хто входить тут, залиш усю надію», – згадав Марсель фразу з «Божественної комедії», але масивні дубові двері були без відомої таблички. Пінгвін опустив ручку й підштовхнув двері вперед.
Праворуч, одразу біля входу, розташована, мабуть, вітальня або щось на зразок того. Навіть кинувши погляд, здається, що вона пустує тривалий час: голі стіни, білий квадрат над незапаленим каміном, диван, стіл та крісло, на яких сірі простирадла, й темно-сірий паркет, на якому клубочками збирається пилюка. 
Ліворуч, трішки далі – кухня. Попереду білі сходи, що вели до зачинених білих дверей на другому поверсі. А за сходами – довгий та звивистий коридор, і хтозна, наскільки він довгий та куди веде. Але ремонт усередині будинку був скромний, а на стінах, меблях та на поручнях видно сліди від кігтів і навіть зубів.
Повсюди розкидані речі. На металевій вішалці висить розірвана сукня та золоті наручні годинники, які зупинилися на половині восьмої. Марсель пропустив один удар серця.
Старий дореволюційний телефон і суха палиця на одній тумбочці в передпокої, жовто-синій прапор на перилах, а на стіні прямо перед ним – перевернений догори ногами портрет вождя індіанців. Усім коридором розкидані порожні фантики з-під цукерок, кістки, шматки шерсті та тканин, гілки, розірвані іграшки, розбиті глиняні фігурки...
Через безлад складалося погане враження про хазяїна будинку, але Марсель побоювався думати в такому ключі про нього. Марсель боявся навіть його ім’я вимовити.
Пінгвін помахав гостям крилом, мабуть, просячи залишатися в коридорі, а сам зайшов у маленькі дверцята під сходами. Прохід був такий малий, що створінню довелося нахилитися.
Марсель почув зверху шурхіт і підвів голову. На його подив, зі стелі за ним і його персоналом спостерігали десятки хижих очей.
– Кадавр! Пішла геть!!!
Цей крик налякав гостей. Десь усередині будинку пролунав веселий сміх, а слідом за ним – і гуркіт.
На другому поверсі двері відчинилися, і з них вискочило дівчисько. Глянувши на неї один раз, усі гості зрозуміли: вона несповна розуму. Копна її світлого волосся нерозчесана, ноги босі, а на юному тілі – гамівна сорочка. 
Дівча прожогом зачинило двері й об них одразу щось зі дзвоном ударилося.
З рота дівчини раптово пробився нервовий сміх, а її очі заскленіли, втупившись у нікуди. Вона махнула руками, відбиваючись від щупальців, що раптово виникли нізвідки, і з’їхала поручнями вниз. Гості втиснулися в куток, але дівчина пробігла повз і вибила вуличні двері своїм тілом.
– Ш’єне! Вгамуй цю дурепу, поки вона когось не вгамувала!
– Так, босе, вже!.. – з дверцят під сходами вибіг білявий пацан років 18–19 у білому халаті навстіж і з мисливською рушницею в руках. 
Хлопець на ходу намагався вставити в рушницю транквілізатор, тож також не звернув на гостей уваги. Біля відчинених дверей йому таки вдалося зарядити рушницю, і хлопчина, чиє ім’я (чи прізвисько?) у перекладі означає «собака», звернувся в порожнечу лагідним голосом:
– Кадавр! Кадавр! Іди до мене, я дам тобі арахісову пасту!
Пацан зник з очей, пішовши полювати на божевільне дівчисько, а десь зверху пролунало цвірінькання пінгвіна. Марсель одразу зрозумів, що його звуть на аудієнцію. Охоронець віз його у кріслі, але Марселю довелося стати на свої слабкі ніжки. Багач відчував, що бос не схоче розмовляти з безпорадною людиною. Особисто він не став би розмовляти!
Але без підтримки йти виявилося важко: навіть не дійшовши до сходів, Марсель двічі мало не впав. Жахливо паморочилося в голові, а серце билося швидко-швидко. Щось усередині Марселя підказувало, що він помре просто тут, і цей голос змусив багатія опанувати себе. Опершись однією рукою на поручні, а другою тримаючись із лівого боку грудей, Марсель уперто рухався нагору.
Він відчинив двері другого поверху з острахом. На порозі лежала розбита колба, а на підлозі тоненькою цівкою розлилася якась рожева речовина.
Погляду старого відкрилося величезне приміщення без кутів. Кулеподібна стеля, стіни та підлога були білого кольору. Опираючись на поруччя, Марсель ішов бурим містком, що простягався навколо вздовж периметру приміщення, тож можна було спостерігати зверху за тим, що діялося внизу. Якби Марсель пройшовся до кінця мосту – він зміг би спуститися вниз бурими сходами.
Внизу творилося справді щось неймовірне. Роботи, коти, ворони, собаки, таргани людського зросту – всі вони щось робили: хтось відповідав на телефонні дзвінки, хтось креслив схеми, хтось ніс коробку з металом... Все це було неприродно і моторошно.
Двері, що вишикувалися в шеренгу вздовж усього містка, як і сам місток, були бурого кольору й нічим не відрізнялися, окрім ось цих, з різьбленням, схожим на орнамент. Марсель хотів постукати, але той самий голос, що кричав на дівчину й пацана, гукнув: «Заходьте». Марсель так і вчинив.
Він побачив кабінет боса у коридорному світлі, та лише на декілька секунд, поки не зачинилися двері. Марсель опинився в темряві й не знав, куди подітися. Він спробував намацати ручку дверей за спиною, але хапався за порожнечу. Намагаючись не панікувати, потягнувся туди, де, як пам’ятав, мала бути стіна. Нічого. Порожнеча. Тільки темрява і порожнеча. Злякавшись, що має в очах господаря маєтку смішний вигляд, Марсель став рівно, як солдат, і не робив більше жодних дій. Пролунав дитячий сміх, а слідом за ним – шипіння кішки, після якого сміх одразу стих. Знову настала тиша.
Робочий стіл осяяло світлом прожектора. Поруч із ним стояв пінгвін, тримаючи перед собою крила, немов у молитві, а за столом сиділа… Людина? Створіння пекла із сірою шкірою, чий одяг, як і пір’я пінгвіна, зливалося з темрявою.
Аж раптом світло ввімкнулося в усьому кабінеті, і Марсель, протерши очі, міг розглянути його краще. 
Чорне скло на вікнах не пропускало денного світла, незрозуміло, навіщо взагалі потрібні штори на них, а єдина люстра посеред стелі світила, як дві. Кабінет був великий, Марсель стояв на пожовклому паркеті, зліва стелаж з книгами, а справа – вінтажний комод з вітриною бару. Над комодом, на зелених шпалерах, ледве помітний прямокутник – очевидно, що й тут була колись картина.
Широкий стіл диявола стояв у кінці кабінету так, що господар будинку сидів за ним спиною до вікон.
Склавши руки перед своїм гострим носом, диявол вивчав гостя, у той час як Марсель знову побачив натяк на свою смерть в одязі господаря: диявол сидів у чорному смокінгу та в чорній сорочці, на тлі якої чорної краватки й видно не було. Наче з поминок… Або на них.
Пара жовтих очей з чорними вертикальними зіницями дивилася на Марселя з поблажкою та лукавством. Істота посміхалася, але виявляла не радість, а свою перевагу. Зуби в істоти білі, наче вініри, та Марселя здивувало інше – дитячі спогади стверджували, що в диявола хоч і білі, але гострі зуби, як в акули.
Марсель не любив капелюхів, однак чудово знав, що головний убір у будинку треба знімати. Хазяїн, мабуть, це правило ігнорував, бо на голові його красувався чорний циліндр. Марсель згадав чутки про те, ніби під капелюхом цей диявол ховає козлячі роги. 
Монстр ненадовго підняв циліндр, вітаючись, але Марселю навіть секунди вистачило, щоб побачити коріння дерев, що стирчало з верхівки голови.
– Марсель Марсельєнович, хах, – істота сміялася. – Радий вас бачити!
«Який противний у нього голос! – не втримався і подумав Марсель. – Ніби склом по дошці дряпають».
Пінгвін зрозумів невдоволений погляд господаря у свій бік і позадкував до виходу. По дорозі він злегка зачепив стелаж із книжками, через що той похитнувся. Пінгвін встиг його зловити і завмер, коли бос гнівно зашипів. Навіть Борн здригнувся, хоча на нього навіть не дивилися.
Поставивши стелаж рівно, птах далі позадкував до виходу, жалібним поглядом намагаючись залагодити провину перед господарем. 
Коли пінгвін своєю дупою знайшов рятівні двері, він на радощах врізався в стіну. Зі стелі разом із штукатуркою полетів на бідолашного птаха зловтішний сміх. Ніби все пекло сміялося з незграбного пінгвіна, і Марсель, не витримуючи психологічного тиску, згорбився й опустив довгий зухвалий ніс. Сам пінгвін кулею вилетів з кабінету.
– Не бійтеся, це чорти. Вони вас не чіпатимуть... – величний голос диявола трохи заспокоїв мультимільярдера. Голоси, як один, замовкли.
– Вибачте, що не пропоную сісти... У вашому віці багато стояти не можна... – єхидно зауважив диявол і розвів руками, вказуючи на відсутність зайвих стільців та крісел у приміщенні.
Посмішка монстра стала ширшою, показуючи білосніжні зуби. Марсель нервово ковтнув.
- Я знаю, навіщо ви прийшли, - тихо повідомив Арагне і взяв зі столу виріб з шишки.
На столі, на відміну від будинку, панував порядок. Ноутбук окремо, папки окремо, ручки всі складені в одну глиняну склянку, яка, схоже, теж була творінням чиїхось умілих рук.
– Усі ви, смертні, такі передбачувані... – вивчаючи виріб, що нагадував їжака, вимовив диявол.
- Тоді не тягни час! – Марсель витер піт з лиця. – Назви свої умови.
Очі Шапо нагадували два холодних кубики льоду, не дивлячись на посмішку.
- Умови? Невже ви думаєте, що все буде так просто?
Посмішка диявола стала хитрою і він замовк, спостерігаючи за розгубленим Борном.
- Але ж ти береш і грошима! 
- Беру. Але ви ж не просите себе просто вилікувати! Ви хочете жити далі… - зіниці диявола ковзнули зліва-направо по лицю старого, ніби Шапо щось швидко прочитав. - Років сто, а краще двісті! Навіть усіх грошей світу буде мало. 
Розуміючи, що Борн не розуміє, Арагне зітхнув і підкинув шишку.
– Я готовий віддати все! Що ти любиш? Бери мій розум, бери почуття, бери душу – мені не шкода!
Розпач і рішучість Марселя здивували диявола. Він поклав руку із затисненою в долоні шишкою на стіл.
– І як ви без розуму керуватимете бізнесом? Га?
Про це Марсель якось не подумав...
– ...Мені було б цікаво...
- Ти не розумієш? У мене є зв’язки, я знаю тих, кому ти допомагав! Я швидко надам Армії Дракона необхідну інформацію про твою діяльність! 
І тут на Борна напав сильний кашель. 
Старий задихався, але нечистий байдуже спостерігав за його стражданнями. Марсель згадав, що у внутрішній кишені у нього завалявся інгалятор і швидко скористався ним. Наступ відступив.
- Марсель Марсельєнович, ви ж розумієте, що я можу обставити вашу смерть як швидкоплинне розвинення хвороби? І ваші зв`язки вам не допоможуть… Тож якщо вам нема чого мені запропонувати…
- Як це? – тихо запитав багатій. – А як же душа?
– Думаєте, мені потрібна ваша черства душа? Або ваші не менш черcтві почуття? Соромлюсь навіть спитати: почуття до кого? 
- Тоді чого ти хочеш? 
– Марселю Марсельєновичу, все, що я хочу – щоб та ідіотка Кадавр здохла! – Монстр щось згадав, бо раптово розчавив шишку. – А разом з нею здохли і всі ідіоти цієї нікчемної землі! – Диявол розкрив руку, демонструючи зламану навпіл шишку і м’ятий пластилін. Несподівано виріб загорівся і вмить звернувся в попіл.
Раптова ідея спалахнула у хворому мозку Марселя, і він її озвучив:
– Хочеш – я захоплю владу над героями? Усі вони підкорятимуться тобі.
– О, пішла спека! – засміявся диявол. – І як ви це зробите?
– Я... – Борн зам’явся. І тут він згадав графа вампіра та його злу подругу. Безсмертні звірі. – Зроби з мене вампіра!
Диявол недовірливо примружив ліве око.
– Ризикована ви людина, пане Борне. Я, звісно, люблю авантюристів, але які гарантії, що я не залишуся біля розбитої миски?
– Все, що я можу запропонувати – це гроші! – сумно, але впевнено відповів Марсель. – Я дам тобі авансом два мільйони доларів, а пізніше – триста трильйонів привезе мій помічник.
– Сума штрафу аналогічна і в тому випадку, якщо ви не дотримаєте слова? – уточнив диявол.
– Я завжди виконую свої обіцянки. – Слова Борна зустріли різкий скепсис та насмішку в жовтих очах. – Від виконання цієї мене стримає лише смерть! Навіть якщо я помру, можеш повертати мене стільки разів, скільки заманеться, поки я не змушу Ріка та його послідовників встати на коліна! То що? Зможеш зробити з мене вампіра?
– Легко! – нечистий клацнув пальцями. Перед Борном з’явився договір угоди та ручка. Швидко пробігши очима по тексту, але не вчитуючись у нього, Борн поставив свій підпис. Документ одразу ж відлетів до господаря, а ручка розплавилася. Містер Шапо глянув, чи є потрібний розпис, і, здається, залишився задоволений.
– Коли ти мене перетвориш? – нахабно спитав Марсель.
– Уже...