2. Розділ. Тиша після бурі

Елею було важко оговтатись. Він не знав, скільки часу минуло відтоді, як чув останні крики у святині. Здавалося, вічність розтягнулась між тим моментом і теперішнім. Надворі вже сутеніло, небо сповзало у фіолетову тінь, і тому Елей вирішив залишитись у цитаделі — перечекати ніч серед руїн, які колись були символом сили.

Обличчя палало вогнем. Він здригався від болю щоразу, коли холодна сталь шолому торкалася рани. Та навіть попри це, Елей не міг змусити себе зняти його раніше — боявся побачити власне обличчя, спотворене й чуже. У ті хвилини йому здавалось, що це вже не він… лише тінь того, ким був колись. Але десь у глибині душі він розумів: якщо дозволить собі зникнути, якщо втратить себе — не зможе виконати останню місію, що залишилась.

Він повільно пройшов крізь розбитий прохід і увійшов у головну залу цитаделі — чи радше те, що від неї лишилося. Кам’яні стіни дихали порожнечею, і лише вітер грав на уламках, немов на струнах. Елей стягнув шолом, важко опустився на підлогу й ліг, вдивляючись у чорне небо крізь велику діру у стелі. Зорі холодно світили згори, ніби споглядали його мовчазний біль.

— Алістарія… Люціус… — прошепотів Елей, і голос його розтанув серед лун. — Мені вас не вистачає. Якби ж це був лише сон…

Він заплющив очі. І світ почав тьмяніти, стиратись, зникати. Між уламками спогадів і темряви Елей непомітно провалився у забуття.

Елей опинився у місці, що нагадувало поле снігу — тільки без снігу. Лише глибока, біла порожнеча, яка не мала ні краю, ні тіні. Він повільно озирнувся, намагаючись зрозуміти, де опинився, як сюди потрапив і що з ним відбувається.
Біль зник. Замість нього прийшов дивний спокій — тихий, чистий, немов сам світ затамував подих.

Раптом він відчув дотик — легкий, тендітний, майже невагомий. Чиясь ніжна рука торкнулася його плеча. Елей здригнувся.

— Тихіше… все добре, — пролунав лагідний голос.

Перед ним, із сяйва білої пустоти, вийшла Алістарія. На ній було легке плаття, яке м’яко облягало тіло, підкреслюючи її витончену красу та крихкість. На обличчі світилася тепла посмішка.

Елей застиг. Він не міг у це повірити.
— Алістаріє… я так скучив, — прошепотів він і схилив голову, ніби боявся, що ця мить може зникнути, варто лише моргнути.

— Елею, все добре. Зараз я з тобою, — відповіла вона спокійно.

Вона наблизилася й обережно взялася обома руками за його шолом.
— Ні, стій… я не хочу, щоб ти це бачила, — вимовив він, схопивши її за руку.

— Все добре. Довірся мені, — м’яко сказала вона.

Алістарія повільно стягнула шолом. Її погляд залишався спокійним і теплим.
— Ти такий же гарний, як тоді, на балі. Але глянь… — вона дістала маленьке золоте дзеркало. — Ти такий, як і був.

Елей подивився — і побачив, що від ран не залишилось жодного сліду.
Алістарія почала ніжно й спокійно знімати з нього закривавлені обладунки. Важке залізо падало на землю того дивного місця без звуку, наче зникало в самій порожнечі. Елей стояв мовчки.

— Я відчуваю твій біль і сум, — тихо промовила вона. — Тобі варто скинути їх із себе.

Алістарія помітила сльози, що повільно стікали по його щоці, й швидко підхопила їх долонею.
— Будь ласка, вибач… я, мабуть, зараз виглядаю як плакса, — нарешті прошепотів Елей.

— Ні, — м’яко посміхнулася вона. — Сльози — це не слабкість, це сила. Лише біль і горе роблять нас сильнішими, — сказала Алістарія, знімаючи останній обладунок.

— Алістаріє… я помер? — тихо промовив Елей, дивлячись на неї невпевненим поглядом.

— Це залежить від того, чи ти цього хочеш, — спокійно відповіла вона.

— Я… дуже цього хочу, — сказав він, майже пошепки, і ніжно взяв її за руки.

Алістарія посміхнулась.
— Я тут для того, щоб не дати тобі померти, — промовила вона, вдивляючись у його очі. Її погляд був теплий і глибокий, у ньому сяяло щось знайоме — життя.

— Ні… — Елей похитав головою. — Я не хочу повертатися туди. Я хочу залишитись тут… із тобою.

Його голос затремтів. Але в ту ж мить навколо пролунав дивний звук — глухий гуркіт, що йшов нізвідки, немов хтось стукав по самій тканині цього білого світу. Простір затремтів, світло почало змінюватися.

— Я завжди буду з тобою, — тихо сказала Алістарія. — Куди б тебе не занесла доля.

Вона схилилась і поцілувала його. Її губи були теплі й легкі, як подих весни. І в ту ж мить усе навколо розсипалося — світло, біла порожнеча, спокій.

Елей розплющив очі.

Навколо нього стояли люди. Один зі священників з перев'язаними очима схилився над ним, читаючи молитву. Поруч — дівчина в обладунках небесних лицарів, на обличчі якої світилась полегкість, і молодий хлопець, мабуть, зброєносець, що тримав бинти в руках.

— Ох, тиш… ми вже думали, що втратимо тебе! — вигукнула дівчина.

— Вийшло? Ми його врятували? — запитав священник, змахуючи піт із чола.

— Так, пасторе, врятували! — радісно відповів хлопець.

Елей важко сів, розгублено озираючись.
— Як ви вижили?.. — спитав він, не вірячи оку.

— Це довга історія, — усміхнулася дівчина. — Пішли з нами, усе розкажемо дорогою.

— Нам треба йти негайно, — додав священник. — Скоро тут буде кишіти мародерами.

Елей піднявся. Хлопець підтримав його, і всі разом рушили до святині.
Вітер зрушив попіл під ногами, а в пам’яті Елея ще жив той поцілунок — теплий, мов обіцянка, що Алістарія справді завжди поруч.

Вони підійшли до святині, переступаючи через тіла, що вкривали підлогу суцільним килимом смерті. Повітря було важким, просоченим димом, потом і згарищем. Кожен крок лунав глухо, немов підлога відлунювала біль тих, хто впав тут.

У самому центрі зали дівчина раптом кинулася вперед і різко потягнула за великий свічник.
Глухий скрегіт пролунав у стіні — каміння повільно зрушилося, відкриваючи вузький прохід. Вона з усієї сили вперлася плечем, відсуваючи плиту, поки між нею й стіною не залишилася щілина, достатня, щоб людина могла пролізти.