1. Під маскою гніву

Я розплющив очі. Біль оповила мене, ніби гарячі леза різали мою плоть. Моє обличчя палало вогнем – нестерпним, пекельним, пронизливим. Весь світ звузився до цього пульсуючого болю, що не вщухав. Я лежав, не в змозі поворухнутися, вдивляючись у сіре, безжиттєве небо. Наді мною кружляли ворони – похмурі вісники смерті, що чекали своєї поживи.

І тут… крики.

Жахливі, пронизливі, наповнені болем і відчаєм. Вони лунали з Цитаделі – місця, яке мало бути останньою твердинею світла. Вибухи розривали небо, полум’я підіймалося до самих хмар, поглинаючи священні стіни. Глузливий, нелюдський сміх демонів лунко котився між руїнами. Я чув, як тріщить камінь, як ламаються дерев’яні балки, як спотворені голоси створінь темряви шепочуть прокляття тим, хто ще залишився живим.

Це була не просто битва.

Це було знищення.

Вони обдурили нас, змусили повірити, що темрява здолана. Але це була лише пастка. Тепер Цитадель палає, а наші воїни лежать мертві серед попелу і крові.

І я – останній, хто залишився живий.

Або, можливо… останній, хто пам’ятає.

Я знепритомнів.

Біль пронизував кожен нерв, ніби тисяча розпечених голок одночасно встромилися в тіло. Голова пульсувала, ніби всередині черепа відбувалася битва, яку я не міг виграти. Я не знав, скільки пролежав у цій крижаній пустоті між життям і смертю.

Коли я розплющив очі, світ був іншим.

Небо над полем битви було сірим, наче покривало попелу затулило сонце. Кружляли ворони, їхнє каркання розривало тишу, а крила кидали короткі, темні тіні на землю, що була всіяна мертвими. Я повільно підняв голову, і переді мною постала жахлива картина – побратими, які ще вчора стояли пліч-о-пліч, лежали серед уламків списів, зламаних мечів і понівечених обладунків. Тіла розривали чорні дзьоби, і ніхто більше не міг цьому завадити.

Далі, за руїнами розбитого війська, здіймалися обпалені стіни цитаделі. Вогонь уже згас, але чорний дим, немов примара, повільно здіймався вгору, розчиняючись у тьмяному небі. Наш дім, наш останній захист, зруйновано. Ті, хто ще вчора клялися у вірності світлу, лежали мертві або згоріли разом із храмами.

Ми програли.

Демони обхитрили нас. Вони змусили нас повірити в перемогу, а потім ударили, коли ми були виснажені. Люціус загинув. Холідей загинув. Усі загинули. А ті, хто вцілів у битві, були вирізані, коли темрява накрила цитадель.

Я залишився.

Один серед попелу та мертвих тіл.

Ворони кружляли над полем, наче чекали, коли я теж приєднаюся до своїх побратимів. Але я вижив. І я ще не закінчив свого шляху.

Люціус колись сказав мені:

— Хлопче, тобі варто бути сильним. Навіть тоді, коли ти залишишся сам на полі бою, коли всі навколо впадуть і тиша стане твоїм єдиним супутником… Ти повинен стояти до кінця.

Тоді я не повністю розумів сенс його слів. Але зараз… Зараз вони палахкотять у моїй душі, як незгасний вогонь.

Я втратив усе. Мої брати по зброї лежать мертвими. Мій дім зруйновано. Світло, яке ми захищали, тепер ховається під попелом. Але одна річ у мене залишилася — моя клятва перед небесами. Я стану на ноги. Я не дам темряві поглинути цей світ.

Демони думають, що перемогли. Вони святкують свій тріумф, споглядаючи спалені руїни, п'ючи кров цього світу, наче вино. Але їхній бенкет скоро закінчиться. Вони ще не знають, що таке справжній гнів небес. Вони ще не відчули, як віра перетворюється в клинок, що розриває саму темряву.

— ВО ІМ'Я ТВОРЦЯ, Я ЗНИЩУ ВСЕ ЗЛО! — мій голос розітнув порожнечу, немов удар грому, немов крик останнього лицаря, що стоїть серед попелу і тіней.

Хай здригнуться всі демони. Хай зрозуміють, що їхня ніч не буде вічною.
Хай знають — я прийду за ними.

Нарешті я знайшов у собі сили піднятися. Кожен рух давався важко, біль пульсував у всьому тілі, але я встав. Навколо панувала мертва тиша, лише каркання воронів розривало морок, що оповив це прокляте місце. Холодний дощ крапля за краплею стікав моїм обличчям, змішуючись із запеченою кров’ю.

Я рушив до цитаделі. Кожен крок луною віддавався в безлюдних вулицях, де ще вчора гриміли мечі, де воїни боролися до останнього подиху. Я вже знав, що побачу всередині. Я був готовий. Але навіть усвідомлення неминучого не могло підготувати мене до того, що чекало далі.

Важкі ворота цитаделі були напіввідкриті, пробиті ударами демонічної сили. Увійшовши всередину, я побачив їх... Сотні священників. Вони лежали там, як загнані на бойню ягнята. Їхні тіла були розкидані, руки застигли в молитві, що так і не була почута. Весь храм, колись місце світла, перетворився на криваву арену смерті. Запах згаслих свічок змішувався з залізним смородом крові, що просочила кам’яну підлогу.

Я стояв серед цієї жахливої картини, і мої кулаки стиснулися так, що нігті вп’ялися в долоні. Цитадель, наш дім, наша святиня — усе було зруйновано. Я повільно ступив уперед, ковзаючи поглядом по обличчях тих, хто віддав своє життя за небеса. Це була не просто поразка. Це було знищення всього, у що ми вірили.

Я вдихнув, намагаючись стримати лють, що кипіла всередині. Але я знав одне: це ще не кінець.

Виходячи з цитаделі, я ступав по залитій кров’ю бруківці, залишаючи за собою руїни колись великої святині. Важке повітря гнітило, і навіть дощ не міг змити смердючий запах смерті, що проникав у кожну щілину цього проклятого місця. Я йшов, не озираючись, поки випадково не глянув у розбите вікно одного з зруйнованих будинків.

Те, що я побачив у відображенні, змусило мене завмерти.

Переді мною стояв не той лицар, яким я був учора. Не той, хто підняв меч у славу небес і бився за світло. Ні. Це був хтось інший. Чужий.

Моє лице… Його майже не залишилося. Від лівої частини обличчя йшла глибока рана, ніби сама темрява вирвала з мене частину душі. А там, де колись було око… тепер — тільки чорна, зяюча порожнеча.

Я торкнувся обличчя, пальці вперлися у випалені шрами. Біль уже не був фізичним — він проник у мене глибше, став частиною мене. Став моїм віддзеркаленням.