Останній місяць. Розділ 1 і єдиний.

Юнгі сидів з чашкою кави, вона повільно остивала. Він дивився на свого чоловіка який плавно, повільно рухався по кухні щось готуючи. І думав що він як ця кава: охолов. Повільно, непомітно. Він дивлячись на чоловіка вже не відчував того що було раніше. 
Вони були одружені вже сім років. Спочатку Юнгі був закоханий та з часом побут, буденність ніби витиснули всі почуття. Вони перестали бути разом. Перестали кудись виходити разом. Юнгі працював, Хосок теж. Зустрічалися тільки по вечорам. Обмінювалися легким, ледь помітним поцілунком в щоку і парою фраз. 
А в останні пів року взагалі перестали спілкуватися. Сварок не було та була тиша. І ще в Юнгі на роботі з'явився новий працівник. Живий, красивий, енергійний. Він захопив його думки. Вони обідали разом, його сміх був дзвінкий. Почали зустрічатися. Юнгі й не помітив як перетворився на зрадника.
Хосок відчув. Та скандалів не влаштовував. Ця біль з'їдала з середини, перетворилася на клубок який з кожним днем ставав відчутнішим, більшим, твердішим. Пробачити він зміг би. Та пробачення ніхто не просив. І не збирався. 
Та одного дня Хосоку на роботі стало погано і він втратив свідомість. Прокинувся вже в лікарні. На запитання лікарів чи є кому подзвонити він відповів що немає. Його обстежили. Винесли вердикт: Рак. 
Цей діагноз його не налякав. Він приніс ніби полегшення. Від лікування він відмовився. А вечором вдома після вечері коли він машинально мив посуд заговорив Юнгі.
- Слухай нам треба поговорити. 
Хосок стис губку в руках. Вдихнув. Повернувся. Взяв рушник і витираючи руки сів навпроти.
- Я закохався в іншу людину. Пробач мене та я хочу піти.
- Я знав.
- Знав?

- Да. Я догадався. Відчув. Якщо хочеш піти я тебе тримати не буду, йди. Та в мене буде прохання. 
- Я слухаю.
- Я прошу щоб ти залишився зі мною ще на місяць. Всього лише на місяць. Якщо ти погодишся то піду я. Я залишу тобі квартиру й машину. Ні на що не буду притендувати.
- Ось так просто?
- Не просто. Я хочу щоб цей останній місяць ми прожили так як той ; перший. Коли ми лише одружилися.
- І що це тобі дасть? Я не хочу притворятися.
- Вважай це моїм останнім бажанням.
Юнгі погодився. 
Вже наступного дня він запросив Хосока в ресторан. Було незручно, не по-справжньому та з часом вони почали згадувати час коли вони зустрічалися, їх подорожі. І Юнгі не помітно для себе розслабився. Цей вечір приніс йому задоволення. 
Хосок усміхався, так як колись. Та очі залишалися сумні, холодні. Юнгі вирішив що це через те що це все не по-справжньому.
Вони почали кожен день проводити разом. Багато гуляли, розмовляли, спали в обнімку. Юнгі згадав що це він більше не приносив квітів, які так любив Хосок, і для яких завжди стояла на підвіконні ваза, він і не помітив як вона звідти зникла. Це він не приділяв уваги, це він першим засинав відвернувшись. Він згадав які вони були щасливі колись. Як звучав сміх Хосока. Як світилися його очі коли він повертався з якимось подаруночком. 
Тепер же Хосок теж усміхався та блиску в очах не було. Здавалося що його погляд потух, був порожнім.
Він помічав що Хосок худне. Не їсть. Йому важко вставати з ліжка. 
Та Юнгі закохався знову. Як колись. Як в ті перші роки. З головою. Як хлопчисько.
Вирішив повернути чоловіка. Не захотів йти. Не захотів відпускати його.

Місяць добігав кінця. В останній день Юнгі вирішив зробити чоловіку пропозицію. Знову. Романтично. Як колись. Попросити пробачення за все. За біль якого завдав. Покластися що зробить його щасливим. Що залишиться назавжди. До самого кінця буде поряд. 
Купив обручку, великий букет його улюблених квітів приїхав до дому. Пішов шукати їх свідоцтво про одруження. І з папки випали бумаги з лікарні на ім'я Хосока.
Юнгі не розумів всі ті слова. Та в кінці після слова "Діагноз" стояло " РАК". 
Бумаги випали з рук. Повітря не хватало. В грудях боліло. Боліло так як ще ніколи. І страх. Всепоглинаючий. Страх більше не побачити, не обійняти, не почути доброго ранку. Страх бути покинутим. Покинутим назавжди, безповоротно. 
Він тремтячими руками набрав номер Хосока. Довгі гудки. Тягнулися невимовно довго. Слухавку підняли та не Хосок. Голос жіночий, тихий. 
- Слухаю. 
- Ви хто? Де мій чоловік?
- Це телефон пацієнта. Він в лікарні. Та він сказав що самотній і в нього нікого немає. 
Ці слова ніби пробивали глибоку рану в грудях. Рука з телефоном опустилася. У вухах звучали ехом слова " самотній", " нікого немає". Знову й знову. Опустився на підлогу. Обхопив голову руками. * Як ? Як я міг бути таким сліпим?* 
Прийшов в себе. На вулиці вже темно. Визвав таксі. 
В лікарні та сама медсестра провела його до палати.
Хосок блідий лежав на ліжку прикривши очі. Юнгі тихо підійшов. Обережно взяв за руку. Він здригнувся повільно розплющив очі. 
Юнгі присів біля нього. Заговорив тихо:
- Чому мені не сказав? Чому мовчав?
- Хотів щоб ти був щасливий, хотів щоб ти не бачив мене таким. Щоб я запам'ятався іншим. 
Ці слова роздирали душу. Ніби гострі кігті врізалися в серце залишаючи по собі рани, живі з яких сочилася кров, які боліли, кололи, пекли вогнем.
По щоках котилися сльози. Хосок простягнув руку, витер.
- Не плач. Я не хочу щоб ти плакав. Ти закоханий. Будь з ним іншим. Люби його. Не залишай на самоті. Дякую за цей місяць. Дякую що не відмовив мені в останньому проханні. Дякую що був поруч.
- Ні. Я закоханий. Та закоханий  в тебе. Чуєш? В тебе. І завжди був тільки ти. Пробач що забув. Забув якими ми були щасливими. 
Хосок заплющив очі. В середині була порожнеча. Він змирився. Змирився що його більше не люблять, змирився що життя його залишає. Так було легше. Так не треба було боротися. 
Слова Юнгі він чув, та пускати їх в своє серце не хотів.
Двері тихо відчинилися. Зайшла медсестра.
- Вас хоче бачити лікар. 
Юнгі зайшов до кабінету лікаря. Білі стіни сліпили, нагадували чому він тут. Нагадували про біль. Про трагедію на порозі якої він стоїть.