ПРОЛОГ. Війна Першого контакту.

– Тримати лінію, не відходити, правий борт під вогнем, – голос командора Арден прозвучав у внутрішньому зв’язку рівно й зібрано. Хоча фрегат уже не летів, а виживав, здригаючись від ударів так, ніби кожен новий залп Псіфагів намагався вирвати з нього саму ідею людської присутності в цьому секторі космосу, де зірки здавалися байдужими лампами, повішеними над бійнею.

Перший контакт виявився  трагедією, що могла б стати легендою,  холодною, методичною різаниною, у якій чужий розум не знав вагань, не шукав компромісів і не залишав місця для відступу, перетворюючи навколишній вакуум на розірвану тканину з металу, уламків і сигналів тривоги, що накладалися один на одного й створювали суцільний тиск на свідомість, наче сама реальність вимагала заплатити за право лишатися живим.

– Ми втратили всі щити! – крикнув хтось із тактичного поста, і командор Арден не відповіла одразу не тому, що сумнівалася, а тому, що капітан завжди мусить відокремлювати істотне від зайвого, навіть коли навколо зайвим здається все, що не має ваги в тонах і не пахне паленим дротом, і саме в цій дивній дисципліні, яка тримає голову рівно, коли корабель тріщить по швах, народжується не героїзм, а ремесло виживання.

Кетрін рухалася містком і коридорами, ковзаючи поглядом по панелях, по обличчях, по закривавлених рукавах скафандрів, по долонях, що тремтіли не від боягузтва, а від перенапруги, і фіксувала кожну дрібницю з тією ж точністю, з якою колись на навчаннях фіксувала помилки курсантів, тільки тепер помилки коштували не балів у звіті, а дихання, яке обривається раптово й без попереджень, лишаючи по собі порожній канал зв’язку та рваний шум.

– Тримайте їх на дистанції, – зкомандувала капітан, і за цими словами стояло не “тримайтеся”, не “ми переможемо”, не будь-який солодкий обман для нервів, а гола математика бою, у якій метр означає секунду, секунда означає шанс, а шанс – це те, що командор Арден повинна розподіляти між людьми так, як розподіляють кисень у відсіку з пробоїною, без права на милість.

Коридорами бігли бійці, ковзаючи по підлозі, вкритій уламками обшивки й іскрами оголених кабелів, поранених тягли під руки,  швидкість ставала єдиною формою милосердя, а Кет, стискаючи зуби так, що щелепа боліла, ішла вперед, відчуваючи власне серце як щось стороннє, ніби воно працювало не для життя, а для виконання процедури, яку війна називає “наказом”.

– Сектор С-3 затисло, – долетів уривок доповіді, і фрегат ще раз здригнувся так, що на мить хитнуло не тільки підлогу, а й внутрішню впевненість, бо кожне тремтіння корабля нагадувало, що метал має межу, як і людина, а межа в бою завжди приходить раніше, ніж її визнають.

– Відкрийте аварійний шлюз і витягніть їх, – наказала командор Арден, і разом із цим наказом у грудях піднялося те глухе відчуття, коли ти розумієш, що навіть правильний крок може стати останнім для когось, але неправильний  стане останнім для всіх, і в цьому є найбільш нестерпна філософія командування, про яку не пишуть у статутах, бо статути люблять чіткість, а реальність любить вибір.

Штурмова група вивалювалася з повороту, несучи на собі клуби диму, пилу й чужої втоми, а Кетрін на секунду затримала погляд на обличчі одного з членів екіпажу, який дивився на командора так, ніби хотів поставити питання, що не вміщується у військові формулювання, і цей погляд був страшніший за вибухи, бо він вимагав не наказу, а гарантії, якої не існує у всесвіті, де хижак не веде переговорів.

– Псіфаги заходять клином, – знову пролунало в ефірі, і капітан раптом чітко усвідомила, що перший контакт завжди не про “ми й вони”, а про те, чи здатна цивілізація визнати межу власної уяви, бо люди століттями вірили, що будь-який інший розум буде хоч трішки схожий на них, матиме хоч крихту розуміння, хоч якийсь міст, який можна перекинути словами, а тепер цей міст згорав просто в неї перед очима, і згорав так швидко, що не лишалося навіть попелу для спогадів.

– Реактори нестабільні, ми втратили керування, – доповів солдат із технічного сектора, і в цю мить командор Арден уже знала, що цей бій закінчений, навіть якщо стрілянина ще тривала, бо корабель без керування  це не зброя, а труна з двигунами.

– Усім підготуватися до евакуації, – веліла Кетрін після короткої паузи, у якій не було страху, лише тверезе прийняття, – Капсули по черзі, поранених першими, без самодіяльності.

Наказ розчинився в кораблі миттєво, і «Анхель» ожив останнім, відчайдушним механічним рухом, ніби намагався зробити те, чого від нього вимагали, навіть коли в нього відбирали здатність летіти.

 Кет бігла до відсіку капсул, відчуваючи, як під бронею липне піт, як дрижать пальці в рукавицях, як мозок намагається втиснути в себе одну просту думку, не дивитися назад, бо назад це те місце, де залишаються ті, кого вже не врятувати, і командир не має права тонути в цьому морі облич.

– Поранених сюди, – крикнула капітан, і голос зрадницьки сів на кінці, хоча командор Арден не дозволяла собі слабкості, бо слабкість у таких умовах розповзається по екіпажу, як пожежа по вентиляції, і стає не відчуттям, а зброєю масового ураження.

Капсули відстрілювалися одна за одною, і кожен зелений індикатор у системі був для Кетрін не просто лампочкою, а доказом, що накази все ще мають сенс, навіть у світі, який цим сенсом не цікавиться. Командор Арден рахувала не цифри, а врятовані життя і в цьому рахунку було щось страшенно людське, що не вміщувалося у звіти, бо звіт не передає, як важко відпускати людей у невідомість, коли сам лишаєшся в м’ясорубці.

– Командор, – озвався Сарен рівно, як завжди, і це “командор” зазвичай тримало між ними потрібну дистанцію, ту тонку лінію, за якою починається не служба, а щось особисте, небезпечне, таке, що може зламати і дисципліну, і серце.

– Лейтенанте, у капсулу, – веліла Кетрін, і це звучало так, ніби вона вирізає з себе живе, бо близькість між ними вже існувала десь у тілах, у поглядах, у тому, як Сарен завжди ставав трохи ближче, ніж дозволяв статут, але зараз цю близькість не можна було випустити назовні, бо вона б зробила їх обох слабшими, а слабкість сьогодні коштувала б екіпажу життя.