Глава 21 — Друга світова

Шість років я провів у Колумбії.

Не замкнувшись — жив. Допомагав Педро з господарством. Ходив між людьми і говорив і слухав. Читав газети що приходили з затримкою.

Але новини що приходили — були такими що часто хотілось не читати.

Я читав.

Завжди читав.

Перші роки — швидкі перемоги нацистської Німеччини.

Я читав про падіння Франції і думав про те що бачив у Парижі після першої війни. Той переможний але виснажений Париж — тепер окупований.

Думав про Наполеона що проїжджав повз мене на коні.

Різні люди різні епохи та сама ідея що Франція може бути підкорена.

Але також знав — не назавжди.

Потім — Британія що трималась. Черчилль що говорив по радіо і слова що долітали навіть сюди через тижні запізнення — але долітали. З тою особливою твердістю що буває у людей що вирішили не здаватись незалежно від ціни.

Я слухав переклади його промов і думав що є люди що народжені для певних моментів.

Черчилль — для цього.

1941 рік.

Дві новини що прийшли майже одночасно.

Нападу на Перл-Харбор. І наступу на Радянський Союз.

Я читав обидві і думав — ось перелом. Зі спогадів знав що це — момент коли рівновага починає змінюватись. Коли найбільша промислова економіка світу і найбільша за площею держава входять у війну.

Після цього — питання тільки часу.

Але скільки часу і яка ціна.

Ціна виявилась жахливою.

Звістки про концентраційні табори почали доходити поступово.

Спочатку — чутки. Я не вірив чуткам — знав що пропаганда є з обох боків. Але ці чутки підтверджувались. Деталями що не вигадуєш.

Я думав про єврейських вчених яким писав у 1933 році.

Деякі виїхали — я знав про деяких через Societas Scientiarum. Айнштайн був в Америці вже давно.

Але більшість — ні.

Я сидів на веранді і дивився на затоку і думав що є речі що неможливо осягнути розумом. Можна знати цифри — мільйони. Можна читати описи. Але осягнути — не можна.

Може і не треба осягнути.

Треба — пам'ятати.

Записав: читаю про табори. Мільйони. Числа що перестають бути числами. Знову — та сама проблема. Коли цифра занадто велика вона перестає бути людьми.

Але кожен з них — людина. Мав ім'я. Мав тих що чекали.

Пам'ятаю. Все що можу — пам'ятати.

1944 рік.

Нормандія.

Газета прийшла через два тижні після висадки. Я читав і думав — починається кінець. Зі спогадів знав що від цього моменту до завершення — менше року.

Але який рік.

Бої що йшли місяць за місяцем. Міста що звільнялись. Табори що відкривались.

Я читав і іноді відкладав і виходив і ходив довго.

Педро іноді ходив поруч — мовчки. Не питав. Просто — поруч.

Хороша людина.

Четверта хороша людина в цій родині.

Травень 1945 року.

Капітуляція Німеччини.

Потім — серпень. Хіросіма. Нагасакі.

Я читав про атомну бомбу і відкладав газету.

Думав довго.

Зі спогадів знав що це буде — але знати і читати конкретні цифри конкретні описи інше.

Думав про Бі Шеня і порох.

Про те що казав йому — феєрверки сьогодні зброя завтра. Він сказав що не любить з цим працювати.

Правильно не любив.

Але порох поширився. І те що почалось як феєрверк стало гарматою стало снарядом стало цим.

Та сама механіка.

Від вогнища що гріє до атомного вибуху що знищує — один шлях. Людина що навчилась управляти енергією. Все більше енергії. Все менше розуміння що з цим робити відповідально.

Айнштайн написав листа Рузвельту — я читав про це. Попередив про можливість атомної зброї.

Попереджав — як і я колись попереджав єврейських вчених.

Деякі попередження — не зупиняють. Тільки прискорюють.

Записав: атомна бомба. Айнштайн казав що наука не знає кордонів. Тепер наука дала зброю що не знає меж. Від формули на дошці до двох міст що зникли за секунди.

Е = mc².

Найважливіше рівняння людської історії.

І найстрашніше.

Вересень 1945 рік.

Закінчилось.

Я сидів на тому самому камені біля затоки де сидів у 1914 році коли дізнався про Сараєво. Тридцять один рік між двома сидіннями на цьому камені.

Дивився на воду.

Думав.

Дві світові війни. Десятки мільйонів загиблих. Атомна бомба. Голокост. Все це — в тридцять один рік.

Найбільш кривавий відрізок людської історії.

І водночас — за ці ж роки. Пеніцилін що рятував мільйони. Перші комп'ютери що зароджувались. Авіація що з'єднала континенти. Радіо що дало голос мільярдам.

Те саме людство що вбивало мільйонами — лікувало мільйонами.

Будувало і руйнувало одночасно.

Завжди одночасно.

Я сидів і думав що треба іти. Треба повернутись до Європи і до Азії і побачити що лишилось і що можна відновити.

Але спочатку — одне місце.

Є щось що треба побачити перед тим як іти далі.

Кілька місяців потому я знайшов адресу в Пенсільванії.

ENIAC — перший повністю електронний комп'ютер. Ще не запущений — але майже. Будувався з 1943 року і мав бути готовий незабаром.

Я знав про нього зі спогадів.

Знав що це — початок чогось нового. Чогось що змінить все більше ніж будь-що до цього.

Попросив зустрічі через наукові кола — Societas Scientiarum відкривала багато дверей. Дозволили прийти і подивитись.

Університет Пенсільванії.

Велике приміщення де стояла машина.

Я зупинився у дверях і дивився.

Величезна — займала цілу кімнату. Сотні шафок з електронними лампами що мерехтіли. Тисячі дротів. Система охолодження що гуділа.

Двоє вчених ходили між рядами і перевіряли — Еккерт і Мокслі. Молоді — тридцять з чимось. З тими очима що я вже знав добре — люди що думають про наступне ще не завершивши поточне.

Еккерт помітив мене.