Щоденник IX — Між війнами

1919 рік

Європа після війни пахла попелом і розгубленістю.

Не фізичним попелом — хоча і ним теж. А тим особливим запахом що буває коли щось велике і звичне зникло і люди ще не знають як без нього.

Чотири імперії зникли за чотири роки.

Російська. Австро-Угорська. Османська. Німецька.

Карта що існувала сторіччями — переписана. Нові країни що вчора не існували. Старі кордони що зникли. Люди що прокинулись громадянами однієї держави і заснули громадянами іншої.

Я ходив між містами і дивився.

Відень що був столицею великої імперії — тепер столиця невеликої країни. Місто що не знало як зменшитись. Гарне і сумне одночасно.

Берлін — злий і приголомшений. Програш що сприймався як зрада. Умови миру що здавались несправедливими. Люди що шукали винних і знаходили їх — не завжди правильно.

Париж — переможний але виснажений. Перемога що коштувала занадто дорого щоб радіти повністю.

Лондон — подібно до Парижа.

Я ходив між усім цим і думав що знаю зі спогадів — ця розгубленість і злість і пошук винних — не пройде швидко. Двадцять років вона накопичуватиметься і знайде вихід.

Страшний вихід.

Записав: Європа після. Кожне місто по-своєму сумне. Перемога і поразка — обидві дорого коштували. Занадто дорого щоб рухатись далі легко.

1921 рік

Айнштайн отримав Нобелівську премію.

Я дізнався — і подумав що час для Praemium Luminis. Написав до ради — через посередників як завжди.

Рада погодилась.

Церемонія відбулась у Женеві — нейтральне місце що стало традицією ще під час війни. Айнштайн прийшов — я бачив його здалеку. Невисокий з тими очима що дивились ніби завжди думали про щось більше ніж те що навколо.

Наталевич говорив про значення його роботи.

Айнштайн слухав і трохи посміхався — з тим виразом людини що звикла до похвал але досі не зовсім знає як їх приймати.

Потім сказав кілька слів — коротких і точних.

Сказав що наука не знає кордонів і не знає держав. Що атом однаковий в Берліні і в Парижі і в Токіо. Що це — важливіше ніж здається в часи коли кордони і держави значать занадто багато.

Я стояв у натовпі і думав що він правий.

І думав що через двадцять років атом про який він говорить — стане зброєю.

Та сама механіка. Знання що дає і знання що забирає — залежно від того хто тримає.

Записав: Айнштайн отримав Praemium Luminis. Казав що наука не знає кордонів. Правда. Але люди — знають. І це проблема.

1924 рік

Я повернувся до Острогу.

Маєток стояв — трохи постарілий але міцний. Третій Васько показував що пошкоджено під час воєнних років — небагато але є. Я сказав ремонтувати.

Бібліотека — ціла. Це найважливіше.

Рукопис перекладача з Багдаду — перевірив особисто. Цілий. Вісімсот років і ціла.

Я тримав його в руках і відчував те саме що завжди — зв'язок через час. Та рука що писала — давно немає. Думка що записала — є.

Потім обійшов місто.

Академія що будував Костянтин чотириста років тому — жива. Інша вже — більша модерніша. Але жива.

Люди навколо маєтку — нове покоління. Онуки і правнуки тих що пам'ятав. Деякі схожі на предків — тим як рухаються як говорять. Деякі — зовсім інші.

Але тут. Живуть.

Записав: Острог. Маєток живий. Бібліотека ціла. Місто — трохи постаріло але живе. Це — достатньо.

1929 рік

Велика депресія.

Я не був здивований — знав зі спогадів. Але бачити це в деталях — інше.

Черги біля банків. Люди що втрачали заощадження що збирали роками. Фабрики що закривались. Безробітні що ходили вулицями без мети.

Мої активи — вцілілі. Я знав заздалегідь і вивів гроші з тих банків що впадуть ще за кілька місяців до краху. Переклав у золото і нерухомість і кілька стабільних компаній.

Але дивлячись на черги біля закритих банків — не відчував задоволення від власної передбачливості.

Відчував провину.

Нелогічну — я не спричинив цього. Але провину.

Що міг зробити більше — попередити когось. Але кого і як і чи повірили б.

Я подумав і вирішив зробити що міг.

Через анонімні фонди — спрямував частину грошей на підтримку наукових досліджень в університетах що страждали від скорочення фінансування. Невелика частина в масштабах того що мав — але достатня щоб кілька лабораторій продовжили роботу.

Вчені що вивчали медицину і фізику і хімію — продовжили.

Деякі з їхніх відкриттів через роки і десятиліття — врятують більше людей ніж я міг врятувати прямими діями під час депресії.

Довга гра.

Завжди — довга гра.

Записав: депресія. Черги біля банків. Мої активи вцілілі — знав заздалегідь. Але дивитись на це — важко. Профінансував кілька університетських лабораторій. Мало. Але що міг.

1933 рік

Гітлер прийшов до влади в Німеччині.

Я читав газети і думав — ось воно починається. Та злість і розгубленість що бачив в Берліні після першої війни — знайшла свій вихід. Своє обличчя. Свій голос.

Зі спогадів знав що буде далі.

Не хотів думати про деталі.

Але мусив — щоб підготуватись.

Написав до Наталевича — він вже старий але ще керував публічною частиною Societas Scientiarum. Написав що треба починати переносити частину архівів і діяльності. З Центральної Європи — на захід і на схід. До нейтральних країн і до Колумбії.

Він відповів що розуміє.

Почав.

Також написав кільком єврейським вченим що знав через Societas Scientiarum — обережно і через посередників. Попередив що ситуація стає небезпечною. Запропонував допомогу з переїздом якщо знадобиться.

Деякі — взяли до уваги і виїхали.

Деякі — не повірили.

Я не міг примусити.

Міг тільки попередити.

Записав: попередив кого міг. Деякі послухають деякі ні. Не можу більше — тільки попередити і дати можливість.