Глава 20 — Перша світова

Колумбія зустріла мене спекою і тишею.

Не тією тишею що буває коли нічого не відбувається. Тишею що буває коли далеко гримить і тут про це знають але воно далеко і поки не торкнулось — просто живуть далі.

Педро — вже третій Педро в цій родині — зустрів мене біля причалу.

Постарів від останнього разу — але той самий практичний погляд та сама спокійна гідність. Він керував маєтком вже двадцять років і за цей час навчився говорити зі мною так само як його батько і дід — коротко і по справі.

Сказав — чули про Європу.

Я сказав — так.

Він сказав — погано.

Я сказав — погано.

Ми пішли до маєтку.

Маєток за роки що минули з мого останнього візиту виріс.

Не фізично — той самий будинок що побудував місцевий майстер ще в XVI столітті. Але навколо — більше. Кілька нових будівель для людей що тут жили і працювали. Невеликий склад біля причалу. Город і сад що давали достатньо для всіх.

Справжнє невелике господарство.

Я ходив і дивився і думав що правильно вибрав місце і правильно вибрав людей.

Смоляна яма — огорожа стояла. Педро сказав що кілька разів приходили люди цікавились. Він відповідав — приватна земля нікого не стосується. Вони йшли.

Я кивнув.

Ще не час.

Перші місяці — просто жив.

Не будував не планував не рахував. Просто — жив. Допомагав де міг. Ходив між людьми і говорив і слухав. Навчився кілька місцевих страв що Педро вважав незамінними.

Читав газети що приходили з затримкою — тиждень два іноді більше.

Читав про Європу що горіла.

Серпень 1914.

Газети писали про наступ. Про окопи що будувались. Про армії що рухались і зустрічались і зупинялись.

Я читав і думав.

Зі спогадів знав загальну картину — чотири роки окопної війни. Мільйони мертвих. Карта що зміниться після.

Але деталі — розмивались. Знав результат не знав кожного дня.

І це виявилось важче ніж думав.

Знати що буде погано — але не знати наскільки погано кожного конкретного дня. Читати газети і бачити цифри втрат — тисячі за день. Десятки тисяч за тиждень.

Числа що не вміщались в голові.

Я сидів на веранді маєтку і дивився на затоку і думав про всі війни що бачив.

Від перших сутичок між племенами за ресурси. Від Риму що воював завжди. Від монголів що знищували міста. Від наполеонівських кампаній.

Але це — інше.

Машини що вбивали.

Не мечі і списи — кулемети і гармати і отруйні гази. Промислова революція що я спостерігав і підтримував — вона теж прийшла на цю війну. Принесла ефективність.

Ефективність вбивання.

Я думав — чи є моя частка відповідальності в цьому. Вклав у Ватта. Вклав у Едісона. Підтримував промисловість що виросла і дала зброю цій війні.

Думав довго.

Потім вирішив — ні. Знання і технології не мають вини. Мають вину ті хто вирішує як використати. Вогонь що грів перших людей той самий що міг спалити їхній табір. Питання — хто тримає факел і куди спрямовує.

Але легше від цього не ставало.

Записав: читаю газети і рахую втрати. Цифри великі — такі що перестають бути числами і стають просто словом багато. Це — небезпечно. Коли цифри такі великі що перестають бути людьми.

1915 рік.

Прийшов лист від Наталевича — через складний ланцюг посередників що я налаштував саме для таких ситуацій.

Societas Scientiarum продовжувала працювати.

Складніше — деякі члени ради на різних сторонах конфлікту. Церемонії вручення перенесли до нейтральної Швейцарії. Але — продовжувала.

Наталевич писав що це важливо — зберегти простір де вчені різних країн можуть зустрічатись попри те що їхні уряди воюють.

Я читав і думав що він розумний чоловік.

Написав у відповідь — підтримував і давав більше грошей ніж раніше. Якщо є щось що варто тримати живим під час цього — то наукова співпраця між людьми що технічно є ворогами.

Записав: Societas Scientiarum в Женеві. Вчені з різних країн що воюють — зустрічаються і говорять про науку. Може це і є відповідь. Не зброя і не дипломатія. Просто люди що мають спільну мову складнішу за мову держав.

1916 рік.

Верден.

Я читав про цю битву і відкладав газету і не міг читати далі.

Потім повертався і читав.

Десять місяців. Кілька кілометрів землі. Сотні тисяч загиблих з обох боків.

За кілька кілометрів.

Я думав про монголів що знищили Багдад. Страшно і швидко. Тут — повільно. Тижнями і місяцями.

Яке гірше — не знав.

Може — не треба порівнювати.

Просто — жахливо. В будь-якій формі і в будь-якому масштабі.

Я вийшов з маєтку і пішов до берега затоки.

Сів на камені.

Дивився на воду.

Думав про всіх людей що загинули в усіх війнах що бачив за мільярди років.

Незліченна кількість.

І кожен — хтось. Мав ім'я мав обличчя мав людей що чекали.

Я пам'ятав деяких — конкретних. Того старого в Єгипті що лишився сидіти у печері поки льодовик наступав. Ту жінку що плакала біля струмка і ніхто не бачив. Бі Шеня що робив паперові книги. Перекладача що лишився з рукописами до кінця.

Пам'ятав.

Але мільйони інших — ні.

І від цього особливо важко.

Що вони були — і їх більше немає — і більшість з них ніхто не пам'ятає.

Записав: Верден. Сотні тисяч. За кілька кілометрів. Сиджу біля затоки і намагаюсь зрозуміти навіщо. Не можу. Може і не треба розуміти — просто пам'ятати що це було.

Пам'ятати — все що можу зробити для більшості з них.

1917 рік.

Революція в Росії.

Я читав і думав — ось ще одна зміна що прийде разом з війною. Не тільки нові кордони нові держави нові армії. Нові ідеї що претендують на те щоб змінити саму основу того як люди живуть разом.

Зі спогадів знав що вийде з цієї революції.

Не те що обіцяли.

Але поки — просто читав і спостерігав.