Глава 18 — Організація росте

Острог змінився.

Я приїхав у 1901 році і зупинився на пагорбі над містом — як завжди зупинявся перед тим як заїхати. Дивився.

Місто виросло — більше людей більше будівель більше того особливого шуму що буває коли місце живе а не просто існує. Академія що колись будував Костянтин займала тепер цілий квартал і мала кілька корпусів що добудовувались.

Маєток — на тому самому місці над річкою. Старий вже — триста з лишком років. Але стоїть. Марко Антоніо і Лука будували добре.

Прапраправуну Васька — вже третій Васько в цій родині — вийшов назустріч ще до того як я під'їхав до воріт. Побачив здалеку — впізнав. Чекав.

Я зупинив коня.

Він дивився на мене — з тим виразом що передавався в цій родині разом з роботою. Практичний і спокійний і такий що бачить головне без зайвих слів.

Сказав — повернулись.

Я сказав — повернувся. Як справи.

Він сказав — є питання. Важливе.

Питання виявилось серйозним.

Ми сиділи в кабінеті маєтку — тому самому де я сидів ще коли Марко тільки закінчив будівництво. Меблі змінились але кімната та сама. Вікно на річку те саме.

Третій Васько поклав на стіл кілька листів.

Сказав — ці прийшли протягом останнього року. Різні люди різні міста. Але питають про одне.

Я взяв листи і читав.

Журналіст з Відня — писав статтю про наукові організації Європи і хотів знати більше про Societas Scientiarum. Зокрема — хто заснував і хто фінансує.

Чиновник з варшавського магістрату — цікавився юридичним статусом організації і джерелами фінансування.

Вчений з Берліна — номінований на Премію аль-Хорезмі і що отримав її — хотів особисто подякувати засновнику. Розшукував через різні канали.

І ще кілька — схожих.

Я поклав листи на стіл.

Думав.

Societas Scientiarum існувала вже більше трьохсот років. Спочатку — невелике місцеве товариство в Острозі. Поступово — відомість в наукових колах Європи. Тепер — міжнародна організація що вручала нагороди яких чекали і які цінували.

І питання про засновника ставали частішими.

Я міг залишити все як є — ухилятись від відповідей через посередників. Але відчував що час змінив ситуацію. Організація виросла до рівня де анонімність засновника вже не захищає — навпаки викликає підозру.

Треба — не розкриватись. Але дати організації обличчя.

Чуже обличчя.

Наступні кілька тижнів я працював.

Знайшов кількох людей — відомих в наукових колах чесних і розумних що розуміли цінність Societas Scientiarum. Запропонував їм стати публічною радою директорів.

Не управляти — представляти. Публічне обличчя організації. Ті хто давав інтерв'ю журналістам і відповідав на листи чиновників.

Реальне управління — лишалось таким яким було. Рада вчених що вирішувала про нагороди. Фінансування що йшло через мережу компаній і фондів.

Але тепер — є обличчя. Є імена що можна написати в газеті.

Один з нових директорів — польський хімік Владислав Наталевич що отримав Премію Арістотеля кілька років тому — запитав мене на першій зустрічі.

Сказав — а хто ви в цій структурі.

Я сказав — спонсор. Анонімний. Так було з початку так лишається.

Він дивився на мене.

Сказав — давно існує ця організація.

Я сказав — давно.

Він сказав — дуже давно судячи з документів що мені показали. Більше трьохсот років.

Я сказав — так.

Він мовчав.

Потім сказав — один спонсор триста років. Це — незвично.

Я сказав — родина. Традиція передавалась.

Він кивнув — прийняв пояснення. Не повірив — але прийняв.

Розумна людина знає коли не питати далі.

Нова структура запрацювала швидко.

Наталевич виявився хорошим публічним обличчям — говорив добре писав ясно відповідав на питання журналістів так що вони йшли задоволені і без зайвих питань.

Журналіст з Відня написав статтю — велику і позитивну. Про організацію що три сторіччя підтримує науку. Про нагороди що отримували великі вчені. Про таємничого анонімного засновника що лишається в тіні з принципу.

Таємничий анонімний засновник — це подобалось читачам.

Загадка що не треба розгадувати — тільки поважати.

Я читав статтю і думав що журналіст зробив мені послугу — перетворив проблему в перевагу. Анонімність що викликала підозру — стала частиною легенди організації.

Добре.

Вручення нагород того року — перше після реструктуризації — відбулось у Варшаві.

Більше ніж зазвичай. Запрошені гості з кількох країн. Журналісти. Представники університетів.

Я був там — але в натовпі. Просто ще один гість серед багатьох.

Дивився як Наталевич виходить на сцену і говорить про Societas Scientiarum і її місію. Говорив добре — з тим щирим захватом людини що сама вірить в те що говорить.

Потім — вручення.

Премія аль-Хорезмі — молодий французький математик Анрі Пуанкаре. За роботу з топологією і диференційними рівняннями що закладала основи того що стане ще важливішим через кілька десятиліть.

Пуанкаре вийшов і прийняв нагороду і сказав кілька слів — стриманих і точних як він сам.

Я стояв у натовпі і думав про аль-Хорезмі.

Він би радів бачити це.

Praemium Luminis — цього року не вручалась. Рада вирішила чекати — є кандидат але ще рано. Через кілька років.

Я знав хто цей кандидат зі спогадів.

Айнштайн.

Але поки — чекати.

Записав того вечора в готелі у Варшаві: Societas Scientiarum тепер має обличчя. Наталевич — хороший вибір. Організація живе і росте.

Триста років.

Аль-Хорезмі Ібн Сіна Сократ Леонардо Галілей — живуть через ці нагороди через людей що їх отримують.

Ланцюг не рветься.

Перед від'їздом я ще раз пройшовся по маєтку.

Зайшов у бібліотеку — велику кімнату де зберігались книги і рукописи що збирав роками. Деякі — дуже старі. Деякі — копії текстів що рятував ще в Багдаді через перекладачів.