Глава 5 — Знову на схід

Константинополь зустрів мене шумом.

Не той шум що пам'ятав — інший. Місто змінилось більше ніж будь-що що я бачив за такий самий проміжок часу. Останній раз був тут у VII столітті — майже тисяча років тому. Тоді це був Константинополь — серце Візантії купол Святої Софії над усім і та особлива впевненість міста що знає свою цінність.

Тепер — Стамбул.

Османська імперія взяла місто ще в 1453 — я знав про це чув по дорозі. Але знати і бачити різні речі.

Я зупинився на пагорбі над містом і дивився.

Свята Софія стояла — звичайно стояла. Але навколо неї виросли мінарети. Чотири тонкі стрілки що тягнулись до неба поруч з куполом що я пам'ятав ще з часів будівництва.

Інакше.

Але все одно — красиво.

Я пробув у місті тиждень.

Не довго — просто треба було поповнити запаси і знайти правильний шлях далі. Шовковий шлях змінився за той час — деякі ділянки стали безпечнішими інші навпаки. Треба було дізнатись актуальне.

Ходив по ринках і слухав.

Торговці — найкращі джерела інформації. Завжди були і завжди будуть. Вони знають де безпечно де ні де варто зупинитись де краще не затримуватись.

Один — перс середніх років з тим спокійним виглядом людини що об'їздила половину відомого світу — розповів про дорогу детально. Де зупинятись. Кому можна довіряти. Де збирати схованки по дорозі — це вже моє питання але він розповів про міста вздовж шляху і цього вистачило.

Я подякував і купив у нього трохи спецій — не тому що потрібні а тому що так прийнято.

Свята Софія.

Я не міг не зайти.

Всередині — та сама висота той самий купол що плаває у світлі. Тепер тут мечеть — замість ікон написи арабською. Замість священиків — імам.

Але купол той самий.

Я стояв і дивився вгору і думав про Юстиніана що будував це. Про архітектора що показував мені креслення і так радів що я розумію. Про той перший день коли відкрили і всі завмерли дивлячись на купол що ніби парив у повітрі.

Майже тисяча років.

Стоїть.

Брунеллескі був правий коли питав про нього — варто було знати як зроблено.

Я вийшов і пішов далі.

Шовковий шлях почався одразу за містом.

Знайомий — і незнайомий. Та сама логіка тих самих доріг між тими самими горами і пустелями. Але люди інші. Товари частково інші. Мови що чув — деякі знав деякі ні.

Я йшов і вчив.

Знову — як завжди. Вухо що налаштовується до нового звучання. Слова що прив'язуються до предметів і дій. Поступово — розуміння.

По дорозі збирав схованки.

Не всі — деякі вже не було де шукати. Міста виросли зверху або земля змінилась або просто — час зробив своє. Але більшість знайшов.

Золото і срібло що чекало роками.

Кожна знахідка — маленька перемога. Не тому що потрібні гроші — тому що означало що пам'ятаю точно. Що за всі ці роки не забув де що лежить.

Пам'ять — надійніша за карту.

Записав після однієї з знахідок: знайшов схованку що залишив ще в часи Ісламського золотого віку. Майже п'ятсот років під землею. Монети окислились трохи але срібло лишилось сріблом. Метал чесніший за більшість людей — не змінюється від часу.

Перські землі — знайомі.

Я проходив тут вже кілька разів за своє довге життя. Бачив як вони змінювались — від давньої Персії через арабське завоювання через монголів через відновлення. Тепер — Сефевідська держава. Новий порядок на старій землі.

Зупинявся в містах де торгівля не зупинялась ніколи.

В одному — великий базар. Я ходив між рядами і дивився на товари і слухав мови і думав що це місце мало не змінилось з часів Шовкового шляху в його розквіті. Та сама логіка — хтось має щось хтось хоче щось і між ними є ціна.

Вічна формула.

Знайшов тут хорошого міняйла — обміняв частину старих монет на актуальні. Він дивився на деякі монети з подивом — занадто старі для звичайного обігу.

Запитав звідки.

Я сказав — стара колекція. Діда.

Він кивнув — не повірив але прийняв. Гроші є гроші.

Індія — вперше.

Я ніколи не бував тут раніше — завжди обходив або через північ або через море. Тепер — прямо через.

Інший світ.

Не кращий не гірший — просто інший на такому рівні що важко порівнювати. Кольори — яскравіші ніж будь-де. Запахи — густіші і складніші. Люди — більш різні одне від одного ніж будь-де ще.

Мови — я втратив рахунок скільки чув за перший тиждень.

Я зупинився на довше ніж планував.

Не тому що щось затримало — просто хотілось побачити більше. Храми що будувались тисячоліттями і вражали масштабом і деталями одночасно. Математики що думали про числа інакше ніж аль-Хорезмі — не краще не гірше а інакше. Філософи що ставили питання яких я не чув ніде більше.

Думав що треба колись повернутись сюди — довше і серйозніше.

Але зараз — Китай чекає.

Записав: Індія. Перший раз. Занадто багато для одного проходу — треба повернутись. Але поки — йду далі. Китай важливіший зараз.

Китай відкрився поступово.

Спочатку — знайомі обриси гір на горизонті. Потім — характерні дерева що я пам'ятав ще з часів Хань. Потім — люди що рухались і говорили тією мовою що давалась мені так важко і стала такою знайомою.

Я зупинився на пагорбі.

Дивився вниз на долину.

Думав про Вея що вчив мене тонам і про Мей що співала в полі і про Чена що йшов Шовковим шляхом і казав що мандрівник що не знає куди йде бачить більше.

Стільки часу минуло.

Але тони мови — в пам'яті. Знаки що малюють думки — теж. Навіть запах цієї землі — впізнаю.

Деякі речі не забуваються.

Записав останній запис перед входом до Китаю: повертаюсь вчетверте. Кожного разу — інший Китай. Але мова та сама. І земля та сама. І відчуття що тут завжди є щось чого ще не бачив — теж те саме.

Йду.