Глава 37 — Мисливці

Я йшов за ними три дні перш ніж зрозумів що вони знають про мене.

Не всі — один. Старший з групи. Широкоплечий з шрамом через ліве плече — стара рана від кігтів якогось великого хижака. Він кілька разів зупинявся і дивився в мій бік. Не прямо — збоку. Так як дивляться коли не хочуть показати що дивляться.

Я завмирав. Чекав.

Він відвертався і йшов далі.

Група була невелика — восьмеро. Четверо дорослих чоловіків двоє жінок і двоє підлітків яких взяли мабуть вперше. Вони рухались савано й тихо — не так тихо як я але для людей дуже непогано. Тримались за вітром. Обходили відкриті ділянки. Спілкувались знаками і короткими звуками — не словами ще але вже не просто криками.

Вони полювали на антилоп.

Я бачив стадо ще вранці — голів сімдесят може більше. Вони паслись біля невеликого озерця за пагорбом. Мисливці теж бачили — зупинились на гребені пагорба і довго спостерігали. Старший показував рукою — туди туди там. Інші слухали і кивали.

План.

У них був план.

Вони розділились на дві групи.

Троє пішли в обхід — широко по дузі щоб вийти з іншого боку стада. Старший залишився з рештою і почав повільно рухатись вперед — не прямо а зигзагом використовуючи кожен кущ кожне заглиблення в землі.

Я пішов за старшим.

Він ліг у траву метрів за сто від стада. Поруч лягли інші. Всі завмерли — навіть підлітки не ворушились хоча я бачив як один з них стискає і розтискає пальці від нетерпіння.

Чекали.

Довго. Сонце встигло пройти чверть неба.

Потім з іншого боку стада — крик. Різкий і короткий. Антилопи зірвались і побігли просто на залягших мисливців.

Старший встав.

Я ніколи раніше не бачив як кидають спис — справжній спис з кам'яним наконечником прив'язаним жилами. Він кинув його так легко і так точно що я на мить просто не зрозумів що сталось. Антилопа впала. Підняла голову. Впала знову.

Решта пробігла мимо хмарою пилу і стукоту копит.

Вечір вони провели біля вогню.

Я сидів за деревами і спостерігав. Вони їли гучно і весело — підлітки штовхали один одного ліктями старший отримав найкращий шматок і їв повільно з гідністю. Жінки розмовляли між собою тихіше — те саме поєднання звуків і жестів але швидше і плавніше ніж у чоловіків.

Мова. Майже мова.

В якийсь момент старший підняв голову і подивився прямо в темряву де я сидів.

Не збоку цього разу. Прямо.

Я не рухався.

Він довго дивився. Потім узяв з вогню невеликий горіх — чи що це було — і жбурнув у темряву. Не агресивно. Скоріше — як кидають хліб птаху. Перевіряючи.

Горіх впав за метр від мене.

Я так і не поворухнувся.

Він відвернувся і продовжив їсти. Але кут рота — я міг би присягнутись — трохи піднявся.

Він знав.

Наступного ранку вони пішли на північ.

Я дивився як вони зникають за пагорбом. Старший востаннє озирнувся — вже з гребеня. Подивився туди де я стояв серед дерев.

Кивнув.

Просто кивнув. І пішов.

Я простояв там ще довго після того як вони зникли.

Думав про цей кивок. Про горіх кинутий у темряву. Про план який вони склали дивлячись на стадо антилоп. Про підлітка що стискав пальці від нетерпіння але не ворушився.

Мільярди років я ходив по цій планеті.

Бачив все.

Але таке — вперше.