Частина щоденника XXIX — Перші кроки людства

2 600 000 років до н.е.

Вони змінились.

Не різко — поступово. Так що я майже не помітив. Просто одного дня подивився на групу що сиділа біля річки і зрозумів — це вже не ті самі істоти що ховали своїх мертвих з квітами кілька мільйонів років тому.

Зовні — майже однакові. Та сама сутула постава. Те саме обережне озирання по сторонах перед тим як нахилитись до води. Ті самі тихі звуки якими вони перемовлялись між собою.

Але руки — інші.

Вони тримали каміння не так як тварина тримає палицю. Вони обирали. Проходили повз десятки каменів щоб підняти один єдиний. Перекладали з руки в руку. Відчували вагу. Пробували гостроту об шкіру долоні.

Вибір. Свідомий і терплячий вибір.

Я сидів на камені за десять кроків і спостерігав. Вони не звертали на мене уваги — я навчився бути непомітним ще в часи динозаврів. Просто ще один великий силует на краю поля зору.

Записав в пластину: вони змінились. Не знаю ще як це назвати. Але це — початок чогось.

2 000 000 років до н.е.

Homo habilis.

Менший ніж я очікував після Homo erectus якого бачив у снах — хоча звідки сни якщо я майже не сплю. Швидше передчуття. Відчуття що за цим видом прийде щось більше.

Але поки — habilis.

Дрібний. Легкий. З руками що вже тримали не просто знайдений камінь а камінь зроблений. Вони сиділи групами і працювали — б'ють камінь об камінь довго і терпляче поки не з'являється потрібний край. Потрібна форма. Потрібна гострота.

Я спробував порахувати удари.

Збився десь на третій сотні.

Один зі старших — сивіший за інших з широкими плечима і повільними рухами — підняв готовий інструмент і оглянув його проти сонця. Довго. Мовчки. Потім простягнув молодшому.

Навчав.

Це було перше що я побачив схожого на школу.

Записав в пластину і довго сидів нерухомо після цього. Думав про те скільки мільйонів років пройшло від першої клітини до цього моменту. До старого що тримає камінь проти сонця і вчить молодшого як правильно бити.

Довго.

1 800 000 років до н.е.

Homo erectus.

Ось він.

Вищий за habilis. Міцніший. З іншою поставою — не сутулий а майже прямий. Крокує землею так ніби знає що вона його. Не озирається кожні п'ять кроків. Іде впевнено і група іде за ним.

Я вперше побачив їх на відкритій рівнині — не в лісі не біля річки а просто на відкритому просторі під великим небом. І вони не ховались. Не пригинались. Йшли.

Це була різниця яку важко описати словами але легко відчути.

Попередні — пристосовувались до світу. Шукали укриття. Уникали відкритого простору.

Ці — крокували по ньому як по своєму.

Вони вже не пристосовувались до світу.

Вони починали міняти його під себе.

Записав в пластину і подумав що мені вперше за дуже довгий час трохи не по собі. Не страшно — просто якесь незрозуміле відчуття. Ніби дивишся як щось велике тільки-но прокинулось і ще не знає своєї сили.

1 000 000 років до н.е.

Вогонь.

Не блискавка що підпалила суху траву. Не випадковість якою скористались.

Його руки.

Я сидів за кущами і дивився як він працює. Невисокий чоловік — за мірками erectus навіть дрібний — сидів навпочіпки над купкою сухого листя і бив двома каменями один об одного. Методично. Без поспіху. Іскра. Ще іскра. Нахилився ближче. Дмухнув — ледь-ледь — і іскра впала в листя і листя почало тліти і він дмухнув ще раз і ще і раптом між його долонями затріпотів маленький жовтий вогник.

Він підняв голову.

І я побачив його обличчя.

Не радість. Не здивування. Щось інше. Спокійне і глибоке. Ніби він знав що це станеться. Ніби він просто чекав поки світ буде готовий.

Група за його спиною завмерла.

Потім — тихий звук. Щось середнє між вигуком і видихом. І всі посунулись ближче.

Я так і не вийшов з кущів того вечора. Просто сидів і дивився як вогонь росте і люди сидять навколо нього і їхні обличчя стають помаранчевими в темряві.

Вперше за дуже довгий час мені не хотілось нікуди йти.

Записав в пластину одне слово: починається.