Глава 33. Нові господарі

Я йшов уже кілька місяців без зупинки.

Не тому що поспішав — просто після довгих років в укритті і потім перших обережних вилазок тепер хотілось іти і дивитись і не зупинятись. Світ після удару виявився набагато більшим і різноманітнішим ніж здавалось з одного місця.

Погода була рівна — тепла і волога і з дощами що приходили регулярно і йшли так само регулярно. Ліс навколо густий і темний і з підліском що доводилось іноді прорубувати — не прорубувати звісно бо зброї немає а просто продиратись через нього повільно і терпляче.

Я не поспішав.

Поспішати не було куди.

Великого ссавця я почув раніше ніж побачив.

Не кроки — дихання. Важке і рівне і таке що відчувалось навіть крізь шум лісу. Щось велике стояло за деревами попереду і дихало.

Я зупинився.

Прислухався.

Потім обережно підійшов ближче — не прямо а збоку де дерева давали укриття — і виглянув.

Він стояв на відкритій ділянці біля річки і пив.

Великий — справді великий. Вище за мене вдвічі в холці і довший за кількох моїх зростів. Масивний і з товстою шкірою що складалась в рівчаки і з коротким хвостом що безцільно рухався туди-сюди.

Голова непропорційно велика — важка і широка з маленькими очима по боках і двома рогами над носом. Один великий і прямий інший менший і трохи вигнутий.

Він пив повільно і методично — занурював голову і піднімав і вода стікала з мордою.

Я стояв і дивився.

Таких я бачив вже кілька разів за ці місяці — але кожного разу зупинявся і дивився.

Вони займали місце що раніше належало великим травоїдним динозаврам — рогаті носороги і стародавні родичі коней і перші хоботні що з'являлись іноді в густих лісах. Масивні і повільні і такі що рухались через ліс не обходячи перешкоди а просто зносячи їх.

Але були і інші — менші і швидші і розумніші.

Якось вранці я вийшов на широку луку і побачив стадо.

Не велике — десятків два особин різного розміру. Схожі на примітивних коней але коротші і ширші і з трьома пальцями на кожній нозі замість одного. Вони паслись рівномірно по всій луці і деякі з молодих грались — штовхались і бігали навколо дорослих.

Я стояв на краю і дивився на їхні ігри і думав що гра — це ознака розуму. Не найвища ознака але ознака. Граються тільки ті хто може дозволити собі витрачати енергію на щось крім виживання.

Але найбільше мене цікавили не великі.

Малі.

Точніше — середні. Ті що жили між великими і малими і займали простір де потрібна була не сила а кмітливість.

Я знайшов їх в густому лісі де старі дерева ще стояли поруч з молодими.

Група — близько десятка — сиділа на гілках і на землі і займалась кожен своїм. Одні їли одні чистились одні просто сиділи і дивились.

Середнього розміру — більші за кішку менші за собаку. З довгими руками і хватальними пальцями і з хвостами що служили балансиром на гілках. Хутро темне з рудуватими плямами по боках.

Вони не звернули на мене уваги одразу — або не помітили або вирішили що я не цікавий.

Я присів і чекав.

Через якийсь час один з них — молодий судячи з розміру — злізло з гілки і підійшло ближче.

Зупинилось за три кроки.

Подивилось на мене великими очима — круглими і темними і розміщеними спереду на обличчі а не по боках.

Очі спереду.

Я вже думав про це раніше — очі спереду означають що цей вид оцінює відстань точно. Потрібно для стрибків між гілками. Потрібно для того щоб хапати речі точно а не навмання.

Воно простягнуло руку — не лапу а саме руку з довгими пальцями — і торкнулось мого коліна.

Потім відсмикнуло.

Дивилось.

Торкнулось знову.

Я не рухався.

Воно взяло маленьку гілку що лежала на землі поруч і поклало між нами.

Я дивився на гілку.

Дивився на нього.

Воно дивилось на мене.

Це тривало кілька хвилин — ми дивились одне на одного через маленьку гілку що воно поклало між нами.

Потім дорослий з групи видав різкий звук — короткий і чіткий. Молоде відразу повернулось і побігло назад до групи.

Я залишився сидіти.

Дивився на гілку що лежала між нами.

Думав про те що це означає — покласти щось між собою і незнайомцем. Не атака і не втеча. Щось третє. Можливо — спроба контакту. Можливо — просто гра. Можливо — перевірка реакції.

Я не знав точно.

Але записав детально.

Наступні тижні я ходив поруч з цією групою — не разом але паралельно. Тримав відстань що не лякала але дозволяла спостерігати.

Вони звикли до моєї присутності поступово — як завжди звикають тварини до чогось що не загрожує і не годує. Просто є і все.

Я спостерігав і записував.

Їхня поведінка була складнішою ніж у більшості тварин що я бачив.

Вони ділились їжею — не завжди і не зі всіма але ділились. Дорослі давали молодим частину здобичі навіть коли самі були голодні.

Вони попереджали одне одного про небезпеку — різними звуками для різних загроз. Один звук для хижака зверху інший для хижака знизу ще інший для чогось незрозумілого.

Вони запам'ятовували — я бачив як один з них кілька разів повертався до місця де знайшов їжу навіть коли їжі там вже не було. Перевіряв. Пам'ятав де шукати.

Маленькі речі.

Але важливі.

Одного вечора я сидів на краю їхнього табору — якщо можна назвати табором місце де вони зупинились на ніч — і дивився як вони влаштовуються спати.

Молоді збивались разом. Дорослі по краях. Один завжди лишався більш настороженим — не спав повністю а дрімав і реагував на кожен звук.

Варта.

Не організована і не свідома — але варта.

Я дивився на це і думав про те що бачив в різних точках своєї подорожі — як поступово від простих інстинктів через складнішу поведінку через соціальні зв'язки через пам'ять і навчання — еволюція крокує в одному напрямку.

Не завжди прямо. Не завжди швидко.

Але в одному напрямку.