Глава 31. Кінець і початок

Воно з'явилось вночі.

Спочатку — просто яскравіша зірка на сході. Не настільки яскрава щоб привернути увагу одразу. Я помітив її майже випадково — виходив з будинку і подивився на небо і подумав що ця зірка тут не була минулої ночі.

Або була — і я не звернув уваги.

Записав. Поставив позначку.

Через місяць сумнівів не лишилось.

Воно росло.

Повільно — за тиждень ледь помітно але за місяць вже очевидно. Яскравіше і трохи більше і з ледь видимим хвостом що тягнувся за ним як слід.

Я сидів на скелі вечорами і дивився на нього і думав.

Думав про те що знав це число — шістдесят шість мільйонів. Знав його ще відтоді. З того іншого світу що існував до темряви і падіння і пробудження на молодій планеті.

Лабораторія. Цифри. Підручники.

Уривки — неповні і розмиті — спливали іноді самі по собі. Не складались в картину але нагадували що картина існує десь глибоко.

Тепер вона наближалась.

Буквально.

За рік воно стало видимим вдень.

Не зразу — тільки якщо знати куди дивитись і тільки в певний час коли сонце низько. Але видимим.

Тварини відчули раніше ніж я зрозумів що відчувають саме це.

Птахи змінили маршрути міграцій — летіли не туди куди зазвичай а хаотично і часто поверталися назад. Наземні тварини — ті що ще лишались — ставали неспокійнішими з кожним місяцем. Без видимої причини — просто неспокій що наростав.

Я спостерігав і записував і відчував те саме.

Не страх — щось більш глибоке. Усвідомлення.

За місяць до кінця воно стало найяскравішим об'єктом на нічному небі після місяця.

Хвіст тягнувся широко і яскраво і в ясну ніч від нього падала тінь — слабка але справжня.

Я стояв на скелі і дивився на нього і думав що це дивно — знати що іде і все одно не мати сили відвести очей.

Краса і загроза в одному.

Таке буває.

Останні тижні я провів переважно всередині.

Не від страху — від підготовки. Перевіряв і перевіряв знову. Пластини в сховищах — кожна на місці. Камінь над входами — щільно. Вода і їжа — достатньо.

Іноді виходив вночі і дивився на небо.

Воно вже займало помітну частину неба — не крапка а диск з хвостом що розходився на весь горизонт.

Красиве.

Жахливо красиве.

Воно впало вдень.

Я був всередині але відчув — спочатку світло. Навіть крізь закриті входи і товсті стіни — спалах такий що на мить стало яскраво як в найясніший полудень помноженому на сто.

Я притиснувся до підлоги.

Потім звук — не одразу. Кілька хвилин тиші поки звукова хвиля долетіла через тисячі кілометрів. А потім — гул. Не грім і не вибух — щось між ними і набагато більше за обидва. Гул що йшов не з одного боку а з усіх одночасно — ніби сам простір загув.

Стіни здригнулись. Кілька каменів зверху впали. Я закрив голову руками і лежав.

Гул тривав довго — хвилями що накочувались і стихали і накочувались знову.

Потім стих.

Я лежав і слухав тишу.

Справжню тишу — не ту що буває коли все спокійно а ту що буває коли все скінчилось.

Встав обережно.

Перевірив стіни — тримають. Стелю — тримає. Сховища — цілі.

Вийшов надвір.

Небо було не чорним і не синім.

Воно було помаранчево-червоним — рівно і без хмар і без сонця яке десь там за шаром пилу і диму що піднявся за тисячі кілометрів і вже розповзався по атмосфері.

Тварин не чути. Птахів не чути. Комах не чути.

Тиша — повна і важка.

Я стояв на скелі і дивився на це небо і думав що бачив таке раніше — після пермського вимирання після тріасово-юрської межі. Бачив як світ вмирає і бачив як він повертається.

Він завжди повертається.

Перші дні були найтихішими.

Без сонця — тільки те помаранчеве розсіяне світло що давало змогу бачити але не гріло. Температура падала. Я це відчував навіть в будинку — повітря ставало холоднішим з кожним днем.

Я їв зі запасів і чекав.

Іноді виходив і дивився на небо і на порожній ліс навколо.

Ліс ще стояв — дерева живі поки що. Але листя пожовкло і деяке вже опадало хоча не осінь.

Рослини відчули темряву.

Через місяць після падіння я зробив запис.

Коротко — як завжди після великих подій.

Воно впало. Далеко — на іншому материку. Але удар дістав і сюди. Небо змінилось. Тварин немає. Тиша. Чекаю.

Потім сів і довго дивився на ці рядки.

Думав про те що пережив тут — від першого пробудження на молодій планеті до цього моменту.

Скільки мільйонів років.

Скільки всього.

І тоді — вперше за довгий час — щось спливло.

Не чітко і не повно — уривок. Образ. Щось схоже на кімнату з білими стінами і екранами і людьми в однаковому одязі.

Я сидів і намагався втримати його.

Зник за кілька секунд.

Лишив тільки відчуття — що це було реальним. Що це було моїм. Що десь там є більше.

Я не знав що саме. Не знав імен і місць і подій.

Але тепер знав що знаю куди йде ця планета — від цього моменту і далі. Через темряву і холод і загибель гігантів і маленьких ссавців що переживуть все і дрібних пернатих що стануть птахами і через мільйони і мільйони років поки не з'явиться щось на двох ногах з руками що вміють тримати камінь.

Я знав цей шлях.

Бо вже йшов ним.

І піду знову.

Через три місяці після падіння я вийшов з будинку і пішов на схід.

Небо все ще темне але вже трохи світліше ніж було. Сонце ледь-ледь пробивалось крізь шар пилу — не тепле ще але видиме.

Перша ознака що темрява не вічна.

Я ніс мішок з найважливішими записами і йшов між мертвими деревами і думав про довгий шлях що попереду.

Від цього моменту до перших людей — шістдесят п'ять мільйонів років.

Я знав що буде.

Не в деталях — в загальному. Знав що виживуть маленькі і непомітні. Знав що ссавці займуть місце що звільнилось. Знав що еволюція не зупиниться ні на мить.