Глава 28. П'ятеро і їхні витівки

Імена прийшли самі.

Не одразу — я спостерігав кілька тижнів перш ніж зрозумів що кожен з них має щось своє настільки характерне що назва виникає без зусиль.

Внука Малого я вже давно звав Плямою — через світлу пляму на голові. Він не заперечував.

Стегозавра назвав Пластун — через пластини на хребті що змінювали колір залежно від настрою. З ними можна було читати його як книгу — темніють коли незадоволений світлішають коли спокійний і майже жовтіють коли чомусь радий. Пластун радів часто і з незрозумілих причин.

Птерозавра — Верхній. Бо завжди прагнув бути вище за всіх. Якщо поруч було два дерева він вибирав вище. Якщо скеля і дерево — скелю. Одного разу я бачив як він намагався сісти на спину Плями але Пляма це не оцінив і різко підняв голову і Верхній злетів із незадоволеним криком.

Шипохвоста — Тихий. Бо ніколи не видавав жодного звуку. Взагалі. За всі місяці що я його знав — ні разу. Він просто існував у тиші і спостерігав і інколи несподівано опинявся там де його не чекали.

Водного — Мілина. Бо незважаючи на те що явно міг плавати на глибині майже завжди лежав на мілководді. Глибока вода його чомусь не цікавила. Він лежав там де можна одночасно бути у воді і бачити берег.

П'ятеро.

Пляма Пластун Верхній Тихий Мілина.

Я записав їхні імена на окремій пластині і поклав на першу полицю нового будинку.

Але чим більше я спостерігав за ними тим більше розумів — вони не просто опинились поруч випадково.

Вони були разом давно.

Набагато довше ніж я знав їх.

Це видно було в дрібницях — як Пластун завжди зупинявся і чекав якщо Тихий відставав хоча вони зовсім різні за швидкістю. Як Верхній завжди кричав коли бачив небезпеку — не для себе а саме так щоб всі почули. Як Мілина завжди займав позицію біля води коли вони зупинялись на ніч — ніби охороняв з боку річки.

Злагодженість яка не виникає за кілька місяців.

Малий і Темна дивились на цю компанію з тим самим спокійним здивуванням з яким дорослі дивляться на дітей що роблять щось незрозуміле але не небезпечне.

Малий кілька разів намагався відігнати Пластуна від місця де пасся сам — просто підходив і ставав між ним і травою. Пластун відходив. Через десять хвилин повертався і пасся поруч знову. Малий повторював. Пластун повторював.

Це тривало поки Малий не втомлювався і не йшов їсти в інше місце.

Пластун міг так цілий день.

Темна спробувала одного разу відігнати Верхнього зі скелі над нішею де я будував.

Підійшла і подивилась на нього знизу.

Верхній подивився зверху.

Темна видала низький звук.

Верхній відповів — різко і коротко — і пересів на сантиметр вліво.

Темна постояла і пішла.

Верхній залишився на скелі.

З того дня він сидів там майже постійно — ніби це тепер офіційно його місце.

Але найбільша витівка трапилась через місяць після того як я закінчив будинок.

Я повернувся з річки де набирав воду і побачив що п'ятеро стоять біля входу в мою нішу — всі разом що само по собі вже рідкість бо зазвичай кожен у своєму кутку долини.

Стояли і дивились на мене.

Я підійшов.

Заглянув всередину.

На підлозі між полицями лежало щось маленьке і вогке і явно щойно з яйця.

Маленький тираннозавр.

Я довго стояв і дивився на нього.

Він дивився на мене.

Очі великі і темні і абсолютно безстрашні — як у всіх щойно вилуплених які ще не знають що мають боятись.

Я подивився на п'ятьох за спиною.

Вони дивились на мене з видом людей які зробили щось правильне і чекають подяки.

Я подивився знову на малого тираннозавра.

Подивився на п'ятьох.

— Ні, — сказав я вголос.

Перший раз за довгий час говорив вголос — навіть сам здивувався звуку власного голосу.

П'ятеро продовжували дивитись.

Тираннозавр пискнув.

Наступні дні я намагався зрозуміти як вони взагалі його знайшли і як принесли.

Версій було кілька. Найправдоподібніша — Тихий. Він міг знайти яйце десь на узліссі і якимось чином — ніколи не дізнаюсь яким — залучити інших до його транспортування.

Або Верхній побачив зверху і вказав.

Або все разом — кожен зробив свою частину.

Важливіше інше — батьки тираннозавра.

Я знайшов сліди на краю долини на третій день. Великі і глибокі і ясно чиї. Вони підійшли до межі долини і зупинились.

Можливо побачили Малого і Темну і внука — троє великих довгошиїв це серйозний аргумент навіть для тираннозавра.

Постояли.

Пішли.

Малого тираннозавра я назвав Знахідка.

Не тому що шукав його — якраз навпаки. Але він знайшовся.

Перші тижні він жив у ніші — я годував його дрібним м'ясом що приносив з полювання. П'ятеро навідувались постійно — Пляма заглядав через вхід і не міг зайти бо надто великий. Пластун сидів поруч і міняв кольори пластин від жовтого до зеленого. Верхній сидів над входом і дивився зверху. Тихий іноді просто опинявся всередині — я не помічав коли він заходив. Мілина один раз приповз від річки і довго лежав поруч з порогом і дивився всередину.

Знахідка дивилась на всіх по черзі.

Росла швидко.

Надто швидко.

Через три місяці я зрозумів що тираннозавр у моєму будинку — це тимчасово.

Не тому що небезпечний поки що — ще малий і звик до мене і до п'ятьох. Але через рік-два він стане таким що в нішу вже не влізе. А через десять — питання буде в тому чи зможу я пояснити йому що я не їжа.

Я думав про це серйозно.

Але поки він малий і дивиться на мене тими великими темними очима і пищить коли голодний — думки про майбутнє відступали.

Сьогоднішній день важливіший.

Долина з часом справді почала нагадувати щось безглузде і живе і непередбачуване одночасно.

Одного разу Верхній вкрав у мене шматок кори з записами — схопив і злетів на скелю і сидів там і дивився як я стою внизу і дивлюсь на нього.