Глава 26. Залишки і нові супутники

Дорога до берега зайняла три дні.

Не тому що далеко — а тому що ліс між старим плато і узбережжям змінився за мільйони років до невпізнанності. Де раніше були відкриті ділянки тепер густий підлісок. Де була рівнина тепер болото з якого треба шукати обхід. Де текла невелика річка тепер широке русло з крутими берегами.

Я йшов і перебудовував в голові карту яку пам'ятав — стара не працювала більше.

На третій день відчув запах моря.

Солоний і вологий і знайомий навіть через мільйони років — деякі речі не змінюються. Я прискорив крок мимоволі.

Ліс рідшав поступово. Дерева нижчі і рідші і між ними все більше світла. Під ногами пісок почав змішуватись із ґрунтом.

Потім дерева скінчились і попереду був берег.

Я зупинився на краю лісу і дивився.

Берег змінився — звісно змінився. Лінія де колись закінчувалась суша тепер була іншою. Де пам'ятав пологий пісок тепер каміння і невисокий обрив. Де була мілководна затока де я ховав пліт тепер відкрита вода.

Я вийшов на берег і пішов вздовж нього шукаючи те місце.

Пам'ятав орієнтири — два виступи скель по боках від входу в затоку де висаджувався. Скелі мали бути тут якщо берегова лінія не змістилась надто сильно.

Знайшов за годину.

Впізнав одразу — форма характерна і не могла змінитись навіть за такий час. Одна скеля цілком на місці друга наполовину в воді але верхівка стирчить.

Між ними — відкрита вода.

Затока пішла під море.

Я вийшов на скелю і дивився на горизонт.

Там де мав бути острів — вода. Рівна і темна і без жодного натяку на землю під нею.

Я дивився довго.

Потім помітив.

Правіше від того місця де пам'ятав острів — щось темне. Невисоке над поверхнею води. Я довго не міг зрозуміти що це — здавалось то з'являється то зникає залежно від хвиль.

Потім хвиля відкотилась і воно лишилось.

Скеля.

Два метри над водою може трохи більше. Темна і мокра і обростала якимись водоростями по нижньому краю. Без рослинності без ґрунту — просто камінь що виступав із моря.

Все що лишилось від острова.

Я сів на свою скелю і дивився на неї.

Думав про те що ця скеля — можливо та сама порода на якій колись стояли дерева де росли спіральні рослини де збирались шестиноги в середині дня в переплетеному корінні.

Можливо саме під цим каменем десь глибоко в морському ґрунті лежать їхні кістки.

Або не лежать — море не зберігає так як смола.

Я сидів і дивився і думав що це правильно — що острів пішов. Що все що на ньому було жило своє і закінчилось своє і море взяло його тихо і без зайвого шуму.

Шестиноги існували.

Я пам'ятаю.

Цього достатньо.

Посидів ще трохи.

Вітер з моря холодний і рівний. Хвилі набігали на скелю під ногами і відкочувались. Та темна скеля на горизонті стирчала нерухомо і байдуже.

Я встав.

Кинув останній погляд на залишок острова.

Повернувся спиною до моря і пішов у ліс.

Вглиб материка йшлось легше ніж до берега.

Мішок легкий — без пластин тільки їжа інструменти і запас мотузок. Ноги відпочили за три дні до берега і назад. Рельєф перші кілометри знайомий — той самий шлях яким прийшов.

Потім я відхилився на південь.

Не мав конкретного плану куди саме — просто вглиб і далі від знайомих місць. Юрський материк великий і я бачив тільки малу його частину за всі ці роки коли тримався біля плато.

Час було це виправити.

Стадо побачив на другий день після берега.

Спочатку почув — глухі рівні удари що йшли з землі. Не землетрус — ритмічні і повторювані. Кроки. Важкі і повільні і такі що відчувались через підошви навіть коли самого звуку ще не чути вухами.

Я зупинився і чекав.

Вони вийшли з лісу на відкриту ділянку де дерева розступались і між ними була широка галявина.

Довгошиї.

Я бачив їх з плато — далеко і маленькими звідти. Тут вони були інакші.

Семеро — три великих і четверо менших. Великі сягали висоти що важко було оцінити стоячи поруч — шия тягнулась вертикально вгору і голова зникала десь у кронах дерев. Тіло масивне і широке і рухалось повільно але кожен крок покривав таку відстань що повільність була обманливою.

Менші — молоді напевно — тримались між великими і час від часу тягнулись до нижніх гілок.

Я стояв за деревами і спостерігав.

Вони мене не помічали або не звертали уваги — занадто малий щоб бути цікавим для таких.

Стадо рухалось на південь — рівно і цілеспрямовано. Без поспіху але і без зупинок надовго. Їли на ходу — тягнулись до крон і зривали і жували і йшли далі.

Я дивився на них і думав.

Три дні тому на березі я думав про те куди йти далі. Вглиб материка — так. Але вглиб куди і як.

Тепер відповідь стояла переді мною і їла дерева.

Логіка проста.

Великий хижак думає про велику здобич. Стадо довгошиїх — це ціль на яку треба або не нападати взагалі або нападати великою зграєю з підготовкою. Поодинокий хижак — навіть великий — не піде на семеро таких.

Я — маленький і на фоні стада непомітний. Для хижака що дивиться на стадо я просто не існую.

Іти з ними означає іти під природним захистом який я сам не міг би створити.

Я вийшов з-за дерев і пішов паралельно стаду — не впритул а на відстані кількох десятків кроків. Достатньо близько щоб бути "поруч" і достатньо далеко щоб не заважати і не лякати молодих.

Один з великих повернув голову і подивився на мене.

Величезне темне око з висоти крон.

Подивилось і відвернулось.

Я не становив інтересу.

До вечора йшли разом.

Стадо тримало рівний темп — не швидко для них але для мене треба було іноді прискорюватись щоб не відставати. Вони робили великі зупинки біля особливо густих дерев де їжі було більше і тоді я відпочивав.

Спостерігав.

Молоді трималися близько до великих постійно. Один раз один з молодих відійшов далі ніж слід і великий — мабуть самка — видав низький звук. Молодий одразу повернувся.