Глава 25. Перший день нової дороги

Вийшов на світанку.

Не через те що поспішав — просто не спалось і коли небо на сході посвітліло я встав зібрав мішок і вийшов. Стояв кілька хвилин біля входу в нову домівку і дивився на неї.

Менша ніж стара. Нижча. Без виступу над долиною.

Але тримає.

Повернусь колись — або не повернусь. Зараз це не важливо.

Пішов.

Перші години йшлось легко.

Знайомий ліс знайомі маршрути знайомий рельєф. Я ходив тут тисячі разів і ноги самі знаходили шлях між корінням і каменями без участі голови.

Мішок лежав на плечах рівно і зручно.

Поки що.

До полудня рівний шлях скінчився.

Я вийшов за межі знайомої території — туди де бував рідко і давно. Рельєф став нерівнішим — більше підйомів і спусків більше каміння на схилах. Ліс густіший і підлісок нижчий і доводилось іноді продиратись там де раніше міг іти вільно.

І мішок почав давати про себе знати.

Не різко — поступово. Спочатку просто відчував вагу на плечах що раніше майже не помічав. Потім на підйомі де треба було триматись руками за каміння — незручно і важко одночасно нести і лізти. Потім спуск де кожен крок треба контролювати і зайва вага зміщувала центр тяжіння і я двічі ледь не посковзнувся.

Я зупинився на рівній ділянці і зняв мішок.

Поклав на камінь і відкрив.

Пластини лежали рівно обгорнуті в листя і волокна — я пакував акуратно.

Я вийняв одну і тримав у руках.

Важка. Не надто для однієї — але тридцять разів по стільки і це вже серйозно. Це третина загальної ваги мішка мінімум.

Я сидів і думав.

Пам'ять залишилась — це я вже казав собі після землетрусу і це правда. Те що я пережив нікуди не дінеться. Але записи — це інше. Це не просто копія пам'яті. Це спосіб передати далі. Комусь. Колись. Якщо хтось знайде.

Хоча хто знайде пластини на камяній полиці в домівці серед юрського лісу — незрозуміло.

Я поклав пластину назад і закрив мішок.

Поки несу.

Але до вечора мішок переміг.

Ще два підйоми де доводилось лізти на четвереньках. Один перехід через річку де вода по пояс і течія сильна і важкий мішок тягнув убік і я ледь втримав рівновагу і вийшов на берег мокрим і злим.

Сів на березі і стягнув мішок і дивився на нього.

Тридцять пластин.

Я міг нести десять — може п'ятнадцять якби дорога була рівна. Але дорога не буде рівна. Дорога буде такою як сьогодні або гіршою — ліс річки схили болота.

З таким вантажем я або йтиму вдвічі повільніше або впаду десь на черговому підйомі і поб'юсь і пластини розлетяться в воду або прірву.

Я відкрив мішок і вийняв всі тридцять.

Розклав на траві біля берега.

Дивився на них довго.

Рішення прийшло не одразу.

Спочатку думав залишити тут — просто поклав би під великий камінь і пішов. Але тут річка і повінь рано чи пізно дістанеться до будь-якого каменю і вода зробить своє.

Потім згадав.

Кілька кілометрів назад — я проходив повз. Не зупинявся бо поспішав вийти до річки до темряви. Але помітив — характерний запах і темні плями на ґрунті і густа чорна речовина що виступала між корінням великого дерева.

Смоляна яма.

Повернувся за годину — з мішком з пластинами і без нічого зайвого.

Яма була там де пам'ятав — невелика западина між корінням де смола виступала з ґрунту і збиралась темною густою калюжею. Запах різкий і стійкий. Поверхня ями нерухома і щільна.

Я присів біля краю і занурив палець.

Густа. Тягуча. Холодна зараз але влітку напевно рідша.

Я думав про те що смола консервує. Я знав це — не з досвіду а з того що читав колись у іншому житті в іншому світі. Комахи в бурштині. Тварини в смоляних ямах що пролежали мільйони років і збереглись.

Мільйони років.

Якраз стільки скільки треба.

Я взяв першу пластину і тримав над ямою.

Постояв так хвилину.

Потім опустив повільно в смолу.

Вона пішла вниз поступово — спочатку краї потім середина потім зникла під поверхнею повністю. Смола затягнулась над нею рівно і темно.

Я взяв другу.

Опускав по одній.

Не поспішав — давав кожній зануритись повністю перш ніж класти наступну. Слідкував щоб лягали рівно і не перекривали одна одну занадто щільно — хай смола проникне між ними з усіх боків.

Тридцять пластин пішли в яму за годину.

Коли остання зникла під поверхнею я відійшов на крок і дивився.

Яма виглядала як завжди — темна і рівна і нерухома. Нічого не вказувало що всередині щось є.

Я сів біля краю і думав.

Хто знайде їх — якщо знайде взагалі. Через скільки мільйонів років. Що подумає той хто витягне пластину з тисячолітньої смоли і побачить знаки на ній.

Знаки яких не існує в жодній відомій мові.

Написані рукою яка давно має не існувати.

Можливо нічого не подумає — не зрозуміє і відкладе. Можливо зрозуміє що це щось важливе але не що саме. Можливо — один шанс з мільярда — знайдеться хтось хто розшифрує.

Але вони будуть там. Збережені. Чекатимуть.

Це все що я міг зробити.

Встав. Закрив мішок — тепер легкий майже порожній. Поклав на плечі.

Різниця відчувалась одразу — тіло розпрямилось і крок став вільнішим.

Я пішов у напрямку де колись був берег де колись був острів де шестиноги ходили між деревами і нахиляли голову і дивились на мене без страху.

Острів давно під водою.

Але я все одно йшов туди.

Просто щоб дійти до того місця.

Просто щоб постояти там де це все було.