Глава 23. Земля розходиться

Прокинувся від звуку.

Не гучного — навпаки. Від того що щось змінилось у звуці долини. Рівний нічний шум — комахи птерозаври далекі кроки — раптово став іншим. Не тихішим а якось напруженішим. Ніби все навколо затамувало подих одночасно.

Я сів і слухав темряву.

Поштовх прийшов через кілька секунд.

Слабкий — такий я відчував сотні разів за ці роки. Плато іноді тремтіло від далеких тектонічних рухів і я давно перестав на це реагувати серйозно. Повернувся б спати.

Але цього разу не повернувся.

Щось у цьому поштовху було інакше — не сила а якість. Він не прокотився і не стих як зазвичай. Він продовжувався. Рівне низьке тремтіння що йшло знизу і не вщухало.

Я встав.

Вийшов до входу і зупинився на порозі.

Ніч була ясна — зірки чіткі і долина внизу видна в тьмяному зоряному світлі. Все виглядало звично. Ліс темна маса внизу. Обриси плато навколо.

Тремтіння під ногами — рівне і постійне.

Я дивився на долину і намагався зрозуміти звідки воно йде. З заходу — там де давно бачив вулканічний дим іноді? Чи з-під самого плато?

Потім земля відповіла сама.

Удар прийшов знизу — не збоку не хвилею а вертикально вгору.

Різкий і короткий і такий що вибив мене з рівноваги — я схопився за одвірок і втримався.

А потім почувся звук.

Глибокий і тягучий і такий що відчувався грудьми і кістками одночасно — наче сама порода під плато говорила або тріщала або розходилась.

Я дивився під ноги.

І побачив.

Тріщина з'явилась за два кроки від мене.

Не повільно — різко і одразу. Пройшла через камінь плато від краю до краю — рівна спочатку потім розгалужена. Камінь по обидва боки тріщини рухнувся — лівий вниз правий вгору — і між ними відкрилась темрява.

Глибока. Без дна.

Я стояв на порозі і тримався за одвірок і дивився як тріщина розширюється — повільно але невпинно — і як камінь по краях кришиться і падає в темряву і зникає без звуку.

Потім почувся звук всередині — з кімнат.

Камінь що падає. Полиці що руйнуються. Пластини.

Я відпустив одвірок.

Зробив крок до кімнат.

Земля під тим кроком здригнулась — різко і сильно — і я побачив як стіна між мною і входом до кімнат розходиться. Не падає — саме розходиться. Два блоки каменю що я клав роками повільно розійшлись в різні боки і між ними відкрився провал.

Я зупинився.

Зробив ще крок.

Земля подалась під ногою — м'яко і страшно — і я відстрибнув назад до одвірку і схопився за нього обома руками.

Там де я щойно стояв камінь повільно осів і зник у тріщині.

Далі я тільки дивився.

Тримався за одвірок і дивився як плато руйнується.

Кімнати йшли повільно — не обвалювались а саме йшли вниз. Стіни розходились тріщинами і блоки каменю по одному сповзали в темряву. Дах першої кімнати просів і впав всередину і підняв хмару пилу що освітилась зорями.

Я чув як пластини падають.

Сотні пластин. Тисячі записів. Все що я збирав мільйони років — за кілька хвилин йшло в темряву під плато.

Я не міг зробити нічого.

Навіть якби захотів кинутись туди — земля між мною і кімнатами вже не існувала. Тільки тріщина і темрява і пил.

Не знаю скільки тривало.

Час у такі моменти йде інакше — то швидко то ніби зупиняється. Я тримався за одвірок і плато руйнувалось і зорі дивились зверху байдуже і рівно.

Потім тремтіння стало слабшим.

Потім ще слабшим.

Потім стихло.

Я стояв на вузькому шматку плато — тому що лишився між тріщиною попереду і краєм позаду. Метрів п'ять каменю. Одвірок у руках — від будівлі що більше не існувала.

Відпустив одвірок.

Він впав і покотився до краю і впав вниз.

Я сів на камінь і дивився на те що лишилось.

Нічого.

Тріщина перетяла плато майже навпіл і все що було на тій стороні — кімнати записи запаси інструменти — пішло. Моя сторона трималась але тепер це просто вузька кам'яна смуга над долиною без нічого на ній.

Зорі світили як завжди.

Долина внизу поступово відновлювала свій звук — комахи спочатку потім щось більше.

Я сидів і слухав як світ продовжується без моїх записів.

До світанку не рухався.

Просто сидів і дивився на тріщину і на темряву за нею і думав ні про що конкретне — або про все одночасно що виходить приблизно однаково.

Мільйони років записів.

Острів і шестиноги. Пермське вимирання. Юрський ліс. Перші динозаври. Все що я бачив і думав і відчував і зафіксував на камені щоб воно тривало.

Тепер десь глибоко під плато в темряві і тиші.

Недосяжне.

Коли розвиднілось я встав і обійшов тріщину по краю де камінь ще тримався.

Ліг на живіт і заглянув вниз.

Темрява. Глибока і рівна. Ні блиску пластин ні звуку.

Я лежав і дивився вниз довго.

Потім встав.

Відійшов від краю.

Сів спиною до тріщини і обличчям до долини.

Пам'ять залишилась.

Все що я записував — я це пережив. Записи були копією пам'яті але не самою пам'яттю. Шестиноги в мені. Перший подих на цій планеті в мені. Пермський попіл і юрський ліс і стегозавр що їв верхівку дерева — все в мені.

Записи можна втратити.

Пам'ять — ні.

Я сидів і думав про це і поступово щось важке що стисло груди вночі відпускало.

Не повністю. Але відпускало.

До полудня знайшов на вцілілому краю плато три пластини.

Їх відкинуло ударом до самого краю і вони лежали там де зупинились — дві цілі одна надломлена але читабельна.

Я підняв їх і подивився.

Записи з раннього юрського часу. Спостереження за стегозаврами. Три сторінки з острова — випадково ці вижили.

Три пластини з тисячі.

Я поклав їх акуратно на камінь.

Потім пішов шукати нову кору.

Треба починати знову.