Глава 21. Прощання і повернення

Останній ранок на острові почався з дощу.

Не сильного — дрібного і рівного що сіявся крізь крони і збирався краплями на листках і стікав по стовбурах тихими струмками. Ґрунт під табором залишався сухим — листковий дах тримав — але повітря було важким і холодним і пахло мокрою землею і чимось ще що я вже впізнавав як запах цього конкретного лісу.

Я лежав і слухав дощ і не поспішав вставати.

Двадцять чотири дні. Не так багато і разом з тим достатньо щоб острів перестав бути чужим. Я знав тепер де яке дерево де яка рослина де збираються шестиноги в середині дня і де на скелях північного краю є зручний виступ з якого видно весь острів і шматок океану за ним.

Я знав острів і острів звик до мене.

Встав коли дощ вщух.

Зібрав табір повільно і уважно.

Зняв листковий дах — акуратно щоб не ламати гілки на яких тримався. Склав у купу біля дерева. Підібрав усі шматки кори із записами і перевірив кожен чи не намок чи не розмився жоден знак. Поклав у мішок обережно — між листками великих рослин як прокладка.

Оглянув місце де стояв табір.

Два вм'ятини від де я спав. Кілька відбитків ніг у ґрунті. Більше нічого — я старався не лишати зайвих слідів хоча і не знав чому це важливо. Просто здавалось правильним.

Повісив мішок на плече і пішов не до берега — ще не до берега.

Спочатку — в центр.

Місце де збирались шестиноги — переплетене коріння і напівтемрява і тиша — було порожнім.

Я постояв там кілька хвилин. Дивився на відбитки в м'якому ґрунті — їхні шість точок накладались одна на одну десятками шарів. Місце використовувалось давно — набагато довше ніж я був на острові.

Потім почув звук.

Низький і короткий — той самий що чув вночі як перекличку. Один раз. З боку де гущавина.

Я не рухався.

Велика вийшла першою — з тіні між деревами повільно і без поспіху. Зупинилась за десять кроків. Подивилась.

За нею — перша середня.

Потім молода — вона завжди остання.

Троє стояли і дивились на мене і я на них і між нами була та сама тиша що була від початку — не незручна а просто рівна і чесна.

Я підняв відкриту долоню.

Велика не реагувала — вона ніколи особливо не реагувала на цей жест. Середня нахилила голову. Молода зробила крок вперед — найближче за весь час — і зупинилась за п'ять кроків.

Понюхала повітря. Нахилила голову вліво. Потім вправо.

Я стояв і дивився на неї і думав що більше ніколи її не побачу.

Велика видала звук — короткий і низький. Середня відповіла. Молода ще раз подивилась на мене і повільно пішла до великої.

Всі троє розвернулись і пішли в глибину лісу.

Я стояв поки їхні кроки не стихли.

Потім опустив руку і пішов до берега.

Спіральні рослини на галявині блищали від дощу.

Я зупинився на краю галявини і дивився на них — десятки закручених листків що ловили останні краплі і повільно повертались до сонця яке починало пробиватись крізь хмари.

Тремтяча рослина стояла трохи далі — її три листки рухались у своєму ритмі незалежно від вітру незалежно від усього. Стовбур напевно все так само теплий.

Синій гриб під коренем — я не пішов туди. Просто пам'ятав де він.

Острів тримав у собі речі яких більше немає ніде. Або ніколи не було ніде крім тут. Ізольований шматок землі посеред океану де еволюція пішла своїм шляхом тому що могла — тому що ніхто не заважав і нічого не переривало.

Шестиноги. Спіральні листки. Тепле дерево. Синій гриб.

Я один хто це бачив.

І коли острів зрештою піде під воду — а він піде рано чи пізно все йде — нічого з цього не залишиться ні в якому камені ні в якому шарі породи.

Тільки в моїй пам'яті.

Тільки в записах на корі що лежать у мішку.

Я постояв ще трохи і пішов.

Пліт стояв де я його лишив.

Мотузка тримала — камінь не зрушив і хвилі не забрали. Я перевірив кріплення пройшовся по колодах перевірив весло. Все тримало.

Завантажив мішок закріпив додатково.

Востаннє подивився на острів — на темну лінію лісу над піщаним берегом на скелі північного краю де кружляли птахи на те місце між деревами де починалась галявина спіральних рослин хоча звідси звісно нічого цього не було видно.

Просто ліс. Темний і рівний і мовчазний.

Відштовхнувся веслом від берега.

Океан зустрів рівно.

Перша година — відкрита вода між островом і материковим берегом. Хвилі помірні вітер слабкий. Я веслував рівномірно і не поспішав — поспішати не було куди.

Острів за спиною зменшувався повільно.

Я не обертався часто — раз на кілька хвилин просто щоб тримати орієнтир. Острів ставав меншим і меншим поки не перетворився на темну смугу на горизонті і потім на ледь помітну лінію і потім зник.

Залишився тільки океан і берег попереду і небо.

Вздовж берега ішов повільніше ніж коли плив до острова.

Не через втому — просто дивився. Береговий рельєф змінювався поступово — скелі чергувались з піщаними ділянками ліс підходив до самої води або відступав залишаючи відкриті береги. Десь між каміннями стирчали незнайомі рослини десь у мілководді щось рухалось і зникало.

Материк після острова здавався більшим.

Не тому що острів маленький — а тому що острів замкнений і зрозумілий а материк відкритий у всі боки і за кожним поворотом берега може бути що завгодно.

Я веслував і думав про це.

До гирла річки дістався до вечора.

Впізнав місце — характерний вигин берега і два великих каменя що виступали з води по обидва боки від входу в річку. Я позначав орієнтири на записах і це спрацювало.

Завів пліт у річку і зупинився.

Течія тут інша — зворотна. Вгору по руслу веслувати важче ніж вниз. Але я не поспішав і весло тримало.

Перша ніч після повернення — на березі річки. Вогонь маленький і ліс навколо знайомий майже. Не зовсім знайомий але близький — материковий а не острівний.