Глава 19. Шість лап

Ліс всередині острова був інший.

Не так як на материку де дерева стояли щільно і підлісок був густим і темним. Тут між стовбурами залишався простір — достатньо щоб йти не продираючись. Дерева вищі і пряміші ніж на березі і крони змикались десь далеко вгорі залишаючи внизу рівномірну тінь без різких контрастів.

Тихіше ніж я очікував.

На материку ліс завжди звучав — комахи птахи щось у кущах щось у воді. Тут теж були звуки але менше їх і вони здавались обережнішими. Ніби ліс знав що тут з'явилось щось нове і чекав.

Я йшов повільно. Дивився під ноги і по боках і вгору — звичка яка давно стала автоматичною. Ґрунт м'який — гумус товстий і вологий під ногами пружинив злегка. Коріння великих дерев виступало рівчаками і я переступав через них обережно не поспішаючи.

Рослини на узліссі поступились іншим — нижчим і з більшим листям. Деякі мені відомі або близькі до відомого. Деякі — ні. Я зупинявся іноді торкався листя нюхав розтирав між пальцями і йшов далі.

Нікуди не поспішав.

Перше що помітив — сліди.

Не відразу — спочатку просто щось здалось неправильним в малюнку ґрунту біля великого коріння. Я зупинився і присів.

Відбитки. Чіткі в м'якому ґрунті між коренями де сонце майже не досягало і волога зберігалась довше.

Шість точок на кожен відбиток. Не чотири — шість. Розміщені в два ряди по три — два зовнішні ширші один центральний вужчий. Розмір кожної точки — як великий палець руки.

Я довго дивився на них.

Потім озирнувся.

Ліс мовчав.

Далі йшов уважніше.

Знайшов ще кілька відбитків — там де ґрунт дозволяв їх зберегти. Хода рівна крок впевнений. Відстань між відбитками показувала щось розміром з великого собаку може трохи більше. Іноді слід роздвоювався — ніби істота зупинялась і змінювала напрямок без причини просто так.

Цікавість. Не полювання.

Я тримав це в голові і продовжував іти.

Побачив його через годину.

Спочатку — рух між деревами. Щось темне і низьке що перетнуло простір між двома стовбурами і зникло. Я зупинився і став нерухомо.

Тиша.

Потім знову — уже ближче. Воно не тікало. Воно переміщувалось паралельно мені тримаючи відстань але не збільшуючи її.

Я присів повільно — щоб здаватись меншим — і чекав.

Воно вийшло саме.

Зупинилось за двадцять кроків і дивилось.

Розміром справді як великий вовк — але нижче до землі і довше. Шість ніг — це перше що кидалось в очі і від чого погляд не міг відійти одразу. Чотири основних — задні і середні — несли тіло рівно і впевнено. Дві передні коротші і тонші не торкались землі зараз — були підняті злегка і зігнуті в тому місці де мало б бути щось схоже на лікоть. На кінці кожної — три відростки. Не кігті. Щось середнє між кігтем і пальцем — коротке і тупе і воно злегка рухалось поки істота стояла.

Луска — але не як у ящірки. Дрібніша і з відтінком — темно-зелена з бурим по хребту. На боках світліша майже сіра. Хвіст довгий і там де мав би звужуватись до кінця — не звужувався. Розширювався. Плескатий на кінці як лопатка.

Голова — ось де було найдивніше.

Занадто симетрична. Округла зверху і з боків — не витягнута як у більшості рептилій яких я бачив. Морда коротка і широка. Очі великі і розміщені майже спереду — не по боках. Це давало поле зору вперед і це означало щось важливе для того як вона оцінювала відстань і глибину.

Вона дивилась на мене і я на неї.

Жодна не рухалась.

Потім вона зробила крок.

Один. Зупинилась. Голова злегка нахилилась вліво — так як роблять деякі тварини коли намагаються краще розглянути щось незрозуміле.

Я не рухався.

Ще крок. Ще один. Вона йшла повільно і кожен крок був окремим — ніби перевіряла чи варто робити наступний. Передні короткі кінцівки тепер опустились нижче але все одно не торкались землі.

На десяти кроках зупинилась знову.

Я бачив тепер як рухаються її ніздрі — швидко і уважно. Вона читала мене запахом. Сіль від океану мокрий одяг запах чужого — все це мало бути для неї абсолютно незнайомим.

Але вона не тікала.

Я підняв руку — дуже повільно — і відкрив долоню.

Нічого в руці. Просто відкрита долоня направлена в її сторону.

Вона відступила на крок. Зупинилась. Знову нахилила голову — тепер вправо. Потім зробила щось несподіване.

Сіла.

Не лягла — саме сіла. Задні і середні ноги зігнулись і тіло опустилось на землю а передні залишились підняті. Хвіст-лопатка ліг збоку. Вона сиділа і дивилась на мою відкриту долоню.

Я так само сидів навпочіпки і дивився на неї.

Між нами — вісім кроків тиша і щось що я не міг назвати але відчував добре.

Контакт. Не дружній ще і не ворожий. Просто — контакт.

Ми сиділи довго.

Вона першою встала — плавно без поспіху. Повернулась боком. Зробила кілька кроків в бік лісу. Зупинилась і оглянулась.

Потім пішла між деревами і зникла.

Я ще якийсь час сидів не рухаючись.

Думав про шість кінцівок. Про очі що дивились прямо вперед. Про хвіст що розширювався замість того щоб звужуватись. Про те що вона підійшла сама і сіла і дивилась.

Думав що ніхто ніколи не знайде її кісток. Острів малий і ізольований і море зробить своє рано чи пізно. Вона існує тут і зникне тут і не залишить жодного сліду в жодному камені на жодному материку.

Тільки я бачив її.

Тільки я буду знати що вона була.

Я витягнув шматок кори і записав — поки пам'ять свіжа. Розмір. Форма. Шість кінцівок. Очі спереду. Хвіст-лопатка. Поведінка.

Потім встав і пішов далі вглиб острова.

Ліс прийняв мене мовчки.