Глава 12. Вогонь із повітря

Я прокинувся від запаху.

Не від звуку — від запаху. Різкого гіркого диму що проник всередині крізь завісу на вході і заповнив все так що я закашлявся ще не відкривши очей. Сів різко і декілька секунд не розумів що відбувається.

Потім відкрив очі і побачив світло.

Не ранкове — інше. Помаранчеве і тремтливе що пробивалось крізь щілини в стінах і між стеблами завіси. Надто яскраве для зірок надто тремтливе для сонця.

Я вийшов назовні.

Ліс горів.

Не в одному місці — скрізь куди вистачало погляду вздовж усього схилу від підніжжя плато до річки і далі. Полум'я піднімалось між стовбурами рівними стовпами і зливалось вгорі в суцільну стіну вогню що освітлювала все навколо тим помаранчевим нерівним світлом. Дим здіймався вище — густий чорний що закрив зірки і почав закривати небо в усі боки.

Я стояв на краю плато і дивився.

Тріск — гучний і безперервний — долинав знизу разом з жаром що відчувався навіть тут. Гігантські дерева що простояли мільйони років горіли як смолоскипи — швидко і повністю з тим самим спокоєм з яким вони росли. Хвощі спалахували і зникали за секунди. Папороть на нижньому шарі горіла рівним низьким вогнем що повзав між стовбурами і знаходив кожну суху гілку кожен шар опалого листя.

Вітер змінився — подув від лісу до плато і приніс з собою попіл і жар.

Я зробив крок назад від краю.

Вогонь не дістане плато — між мною і лісом відкритий схил без рослинності. Але жар і дим вже тут і дихати важко — те повітря що було настільки насичене киснем що іноді паморочилось голова тепер пекло легені при кожному вдиху.

Я зайшов всередині і закрив завісу.

Сидів у темряві і слухав.

Тріск внизу не вщухав. Іноді долинав глухий гуркіт — велике дерево падало і його звук перекочувався по схилу і відлунював від скель плато. Потім тиша на кілька секунд і знову тріск і гул.

Я думав про плазунів.

Про того великого що знайшов біля річки — потужний з впевненою ходою що займав простір без вибачень. Про менших що бігали між хвощами і ловили комах. Про те місце де сидів і спостерігав годинами поки вони жили своїм звичним життям не знаючи що я є.

Чи вони встигли?

Не знав. Не міг знати.

Ніч тривала довго.

Я не спав — просто сидів і слухав як горить ліс що знав напам'ять. Кожна стежка кожне місце де зупинявся і записував кожне дерево до якого торкався рукою вивчаючи кору — все це горіло зараз там внизу і я міг лише сидіти і слухати.

Під ранок тріск почав вщухати.

Не тому що вогонь погас — просто вже нічого не лишалось горіти в межах досяжності. Я почекав ще кілька годин і вийшов.

Схил внизу був чорним.

Не темно-зеленим з різними відтінками і рухом і запахом вологої рослинності — а чорним рівномірно і остаточно. Обгорілі стовбури стирчали з попелу прямо і мовчазно — ті що встояли. Інших не було — тільки купи вугілля що ще диміли в кількох місцях.

Річка блищала між чорними берегами. Вода в ній була темною від попелу.

Я стояв на краю плато довго.

Потім почав спускатись.

Ноги занурювались в попіл при кожному кроці — м'який теплий ще зверху і гарячий глибше. Я йшов обережно оминаючи місця де дим ще піднімався. Повітря пахло горілим деревом і чимось гострим — залишки того самого кисню що дав цьому вогню таку силу.

Дійшов до місця де завжди спостерігав за плазунами.

Нічого.

Не тільки плазунів — взагалі нічого живого. Порожньо і чорно і тихо так що власні кроки в попелі здавались надто гучними. Я пройшовся вздовж берега річки туди і назад і не знайшов нічого.

Сів на обгорілий стовбур що лежав біля води.

Вогонь прийшов з повітря — я тепер розумів це. Не від блискавки не від лави — просто повітря стало настільки насичене киснем що достатньо було однієї іскри. Може блискавка все ж таки. Може тертя сухих гілок при вітрі. Може щось інше.

Не важливо від чого. Важливо що воно горіло.

Мільйони років зростало — і згоріло за одну ніч.

Я подивився на чорний схил що піднімався до плато.

Потім подивився на річку.

В темній воді щось ворухнулось — маленьке швидке і живе. Зникло між камінням.

Я довго дивився на те місце.

Потім дістав камінь для записів і загострений обсидіан.

Написав дату. Написав що бачив. Написав про вогонь і про попіл і про те маленьке живе що ворухнулось у темній воді.

Потім додав одне речення в кінці:

Ліс повернеться.

Я знав це так само точно як знав що сонце зійде завтра. Бачив вже — після виверження нова земля. Після девонського вимирання нові береги. Після кожної катастрофи — щось що лишається і починає все спочатку.

Встав і пішов назад на плато.

Попіл м'яко осідав на плечі поки я йшов угору.