Глава 8. Рік потому

Перший одяг вийшов жахливим.

Я зробив його місяці три після того як оселився в печері — не тому що хотів, просто зрозумів що без нього незручно коли продираєшся крізь густі зарості або коли нічна температура падає нижче ніж тіло встигає компенсувати. Взяв широкі листя папоротей, великі шматки кори що відставала від мертвих стовбурів, поєднав це все довгими волокнами що висмикував з стебел — грубо, без будь-якої системи, просто щоб щось трималось на тілі.

Трималось погано.

Кора ламалась при русі. Листя сохло і кришилось за кілька днів. Волокна розтягувались і рвались. Я переробляв це двічі і щоразу виходило трохи краще але все одно недостатньо — після першого серйозного дощу конструкція розповзалась остаточно і я починав знову.

Одного дня я просто сів і подумав.

Не про те що є — а про те що потрібно. Матеріал що не гниє від вологи. Що гнеться але не рветься. Що тримає тепло.

Відповідь прийшла не як спогад — як логіка. Шкіра.

Я провів кілька тижнів спостерігаючи за великими багатоніжками — їх було достатньо в лісі, деякі виростали до розміру моєї руки. Полювати на них виявилось простіше ніж я думав — вони були швидкими але передбачуваними. Перший раз я просто накрив одну плоским каменем. Потім навчився краще.

Обробка шкіри — точніше того що в них було замість шкіри, твердої зовнішньої оболонки — зайняла набагато більше часу. Я розминав її між каменями, витримував у воді, знову розминав. Волокна для зшивання висмикував з найтовстіших стебел папоротей — довгі, міцні, що не рвались навіть коли тягнеш сильно. Голку зробив з тонкого загостреного кістяка.

Шив повільно. Криво. Переробляв окремі частини по кілька разів.

Але коли вдягнув — трималось. Не розповзалось під дощем. Не кришилось при русі. Я зробив щось середнє між накидкою і простою туплою сорочкою — без рукавів, з отвором для голови, довге до колін. Грубе і негарне але справжнє.

Я стояв біля входу в печеру і дивився на своє відображення в калюжі після дощу.

Не впізнав себе одразу.

Не тому що змінився зовні — просто давно не дивився. Той хто дивився у відповідь з каламутної води був іншим ніж той вчений з білої кімнати що зрідка зринав з темряви пам'яті. Цей був обвітреним, з грубими руками і спокійними очима. Одягнений у щось зшите з хітину комах волокнами папороті.

Я кивнув своєму відображенню і пішов.

Того ранку я вирушив до річки.

Не тієї малої що була за сімдесят кроків від печери — до великої, що шуміла далеко на заході куди я ще не доходив. Я чув її в тихі ночі — рівний далекий гомін що не вщухав. Саме там найімовірніше мали бути чотириногі — ті незграбні створіння що я бачив краєм ока кілька місяців тому.

Ішов обережно — не тому що боявся а тому що не хотів злякати. Тримався підвітряного боку, рухався повільно, зупинявся часто і слухав.

Ліс ставав вологішим — ґрунт м'якший, між корінням стояла вода, папороті густіші і вищі. Запах змінився — до зеленого і земляного додалось щось річкове, мулисте, живе.

Потім я почув їх.

Не звук — рух. Щось важке і незграбне продиралось між папоротями ліворуч. Я зупинився і завмер.

Воно вийшло на відкрите місце біля берега і я побачив його повністю вперше.

Довге — більше ніж я очікував, мабуть з метр від морди до кінця хвоста що волокся по землі. Тіло низьке, широке, вкрите чимось між лускою і шкірою — темно-коричневе, вологе, блищало на сонці що пробивалось крізь крони. Чотири лапи короткі і товсті розставлені широко в сторони так що живіт майже торкався землі при кожному кроці. Рухалось воно справді незграбно — перевалювалось з боку на бік, робило кілька кроків і зупинялось, робило ще кілька.

Але рухалось. По землі. На чотирьох лапах.

Голова була широкою і пласкою — схожою на рибячу більше ніж на що-небудь інше. Очі по боках, великі, нерухомі. Воно зупинилось біля самої води і довго стояло не рухаючись — я не міг зрозуміти чи воно відпочиває чи просто так думає.

Потім з папоротей вийшло ще одне. Менше — молодше мабуть. Підійшло до першого впритул і теж зупинилось.

Я сидів на корточках за деревом і дивився на них довго.

Вони не знали що я є. Або знали і не звертали уваги — важко сказати з такими очима. Більше просто стояло біля води, менше почало тихенько сунутись в її бік, дійшло до краю і зайшло по черево. Завмерло. Потім різкий рух голови вниз — і коли підняло знову в пащі щось блищало і смикалось.

Риба. Воно ловило рибу.

Я просидів там до полудня.

Дивився як вони ходять, як заходять у воду і виходять, як більше часом лягає прямо на мокрий пісок біля берега і лежить нерухомо — я вже думав що заснуло — потім раптово встає і знову йде. Дивився на їхні лапи — як вони працюють, як переносять вагу тіла, ще незграбно, ще не впевнено але вже справжньо.

Земля вчилась ходити.

На зворотньому шляху я йшов повільно і думав про те що бачив. Про те що ці незграбні створіння з рибячими головами і короткими лапами — це початок чогось. Не знав чого саме. Але відчував що важливого.

Ліс шумів над головою. Сонце сідало десь за кронами і між деревами розтікалось тепле золотаве світло.

Я повернувся до печери коли вже смеркало.

Сів біля входу і дивився як темніє ліс.

Рік. Один рік у цьому місці — і вже є одяг, є інструменти, є маршрути що знаю напам'ять, є річка де ходять чотириногі.

Непогано для початку.