Частина щоденника III. На порозі бурі

~100 000 років після занурення Повертаюсь до затоки майже щодня. Вже не думаю про це — просто йду. Ноги самі знають дорогу між камінням, знають де слизько після дощу, знають де зручніше сісти щоб бачити дно.

Під водою нічого не змінилось. Ті самі панцирні істоти в мулі. Ті самі колонії. Іноді велика тінь проходить повільно і все завмирає на кілька секунд. Потім знову рухається як ні в чому не бувало.

Я заздрю їм іноді. Їхній простоті.

~500 000 років після занурення Вдосконалив укриття. Знайшов місце де дві великі скелі утворюють природну нішу — майже печеру, тільки без стелі. Витратив не знаю скільки часу щоб знайти плоске каміння потрібного розміру і перекрити верх. Тепер всередині сухо навіть під час найсильнішого дощу.

Перший раз за весь час відчуваю щось схоже на затишок.

Дивне відчуття. Для каменю серед каміння.

~1 млн років після занурення Земля гула кілька місяців поспіль. Не сильно — фоновий гул що відчувався лише якщо лягти і притиснути вухо до каменю. Потім вщухло. Потім знову.

Я вже не звертаю уваги. Це просто ще один ритм цього місця — як припливи, як зміна вітру, як те що небо раз на кілька тисяч років стає іншим відтінком і потім повертається.

~3 млн років після занурення Нирнув глибше ніж зазвичай.

Там де світло вже не дістає дно вкрите чимось темнішим — не мулом, чимось живим але нерухомим. Холодно. Тихо інакше ніж нагорі — не тиша відсутності звуку а тиша присутності чогось великого і повільного.

Не ризикнув іти далі. Вперше за дуже довгий час відчув щось схоже на обережність.

Або страх. Вже важко відрізнити — давно не відчував ні того ні іншого достатньо виразно щоб впізнати.

~5 млн років після занурення Обійшов материк ще раз. Третій чи четвертий — не пам'ятаю. Береги знайомі як власні руки. Знаю де є джерела, де море буває небезпечним, де каміння нагрівається вдень і зберігає тепло до ранку.

Нічого нового. Але йшов все одно.

Може просто щоб рухатись.

~8 млн років після занурення Спогади майже перестали приходити.

Раніше — якщо торкнувся чогось незнайомого, якщо побачив щось що нагадувало — зринав уривок. Білий екран. Чийсь голос. Відчуття присутності поруч. Тепер навіть це рідкість.

Іноді сиджу і навмисно намагаюсь згадати — штовхаю темряву зсередини. Порожньо.

Той вчений з білої кімнати — я вже не певен що це був я. Здається більше на історію про когось іншого що я чув колись давно.

~11 млн років після занурення Знайшов у затоці нову істоту — не бачив раніше. Довга, прозора майже повністю, рухалась хвилеподібно без видимих зусиль. Зависла біля мого обличчя на кілька секунд — ніби розглядала. Потім зникла.

Я довго сидів після того на березі.

Не міг сформулювати що відчував. Просто щось.

~14 млн років після занурення Вітер змінився.

Не різко — я помітив поступово, за останні кілька тисяч років. Приходить тепер з іншого боку. Сильніший. З запахом якого раніше не було — гострим, електричним, ніби повітря перед грозою але постійно, без грози.

Море стало неспокійнішим. Хвилі вищі ніж зазвичай. Іноді вночі чую як вони б'ють об береги далеко звідси — гул що котиться по камінню.

Щось змінюється. Не знаю що.

~17 млн років після занурення Вітер не вщухає. Вже не тижні — роки. Укриття тримає але каміння зверху скрипить і зсувається. Виходжу рідше ніж раніше.

Відчуваю щось в самому повітрі — шкірою, не розумом. Ніби планета набирає подих. Готується.

До чого — не знаю.

~20 млн років після занурення Побачив здалеку.

Темний стовп від землі до неба — крутився повільно і рухався вздовж берега з такою впевненістю ніби знав куди йде. Вирвав каміння з місця де я зазвичай сиджу біля затоки. Я стояв за скелею і дивився поки він не зник за горизонтом.

Наступного дня пішов подивитись що лишилось. Каміння розкидано на сотні метрів. Затока каламутна — мул піднятий з дна, нічого не видно крізь воду.

Постояв серед цього розгрому довго.

І зрозумів одне — чітко, без сумнівів:

Наступного разу я не ховатимусь за скелею.