Глава 3. Під поверхнею

Вода була холодною.

Не несподівано — я знав що буде холодною. Але перший крок по кісточки, потім по коліна, потім по пояс — кожен наступний забирав тепло рівно і неухильно, і тіло реагувало інстинктивно, намагалось відступити. Я не відступив. Зробив ще крок, ще — поки дно не зникло під ногами і я не опинився у воді повністю.

Затока тримала мене — течії майже не було, хвилі не доходили сюди. Я лежав на поверхні і дивився вниз крізь товщу води.

Дно здавалось мертвим.

Сірий мул, темні камені, рівна монотонна поверхня що губилась у глибині. Я вже майже вирішив що помилився — що те що я бачив звідси зверху було просто грою світла і тіні — коли дно поворухнулось.

Не в одному місці. Скрізь одночасно.

Я не одразу зрозумів що дивлюсь на живих істот — вони були такою природною частиною дна що спочатку здавались просто камінням. Але каміння не рухається. Сотні маленьких панцирних тіл розсипались в сторони від мого наближення — повільно, без поспіху, ніби я був просто ще однією хвилею а не чимось принципово новим у їхньому світі. Вони копирсались у мулі, повзали між камінням, зникали в щілинах і з'являлись знову. Їх було скрізь — я просто не бачив їх поки не почав дивитись правильно.

Я завис над дном не торкаючись його і дивився.

Між камінням росло щось що не було ні каменем ні рослиною — м'які колонії невідомо чого, нерухомі але живі, різних форм, деякі майже прозорі. Вони вкривали дно нерівномірними плямами і в їхніх порожнинах ховались ще менші істоти — ледь помітні, майже невидимі. Ціле місто в мініатюрі. Ціла цивілізація про яку я нічого не знав хвилину тому.

Уламок пам'яті не прийшов — і добре. Я не хотів зараз нічого з минулого. Я хотів просто дивитись.

Тоді я побачив тінь.

Спочатку подумав що хмара закрила сонце — але небо було таким самим як раніше. Тінь рухалась. Повільно, без видимих зусиль, ковзала над дном на відстані кількох метрів від мене і все живе на її шляху завмирало або розсипалось. Панцирні істоти ховались у мул. Колонії стискались.

Я теж завмер.

Воно було більше ніж я очікував — довге, з чимось схожим на плавці але не плавці, з двома довгими відростками попереду що повільно ворушились зондуючи воду. Воно не мало нічого спільного з жодною твариною що я міг би назвати — ні риба, ні черв'як, ні що завгодно інше. Просто щось що існувало тут задовго до того як у світі з'явились слова для таких речей.

Воно пройшло повз мене не зупинившись.

Я не знав чи воно мене бачило. Чи я був для нього небезпечним, чи просто незрозумілим, чи взагалі нічим. Я висів у воді і не рухався поки його тінь не розчинилась у глибині затоки.

Потім повільно виплив на поверхню.

Ліг на спину і дивився в небо — важке, сіре, звичне. Дихав. Серце билось швидше ніж зазвичай — перший раз за довгий час воно взагалі реагувало на щось так виразно.

Там унизу був цілий світ. Повний, живий, зі своїми правилами і своїми хижаками і своїми маленькими цивілізаціями з панцирних істот що копирсались у мулі. Він існував без мене мільйони років і продовжував би існувати ще мільйони — байдужий і досконалий.

Я був першим хто дивився на нього з мого боку.

Або принаймні так мені здавалось.

Я перевернувся і поплив до берега — повільно, не поспішаючи. Вийшов на каміння, сів, подивився на затоку.

Поверхня води вже була рівною. Ніякого сліду. Ніякої ознаки що там внизу щось є.

Але я тепер знав.