Глава 1. Перше пробудження

Каміння.

Скільки вистачало погляду — каміння. Сіре, чорне, іржаво-руде, мокре від постійного туману що стелився над землею низько і густо. Ні дерев. Ні трави. Лише голі скелі що спускались до мілкого сірого моря, і десь на межі між каменем і водою — тонкі зеленуваті плями чогось слизького, ледь помітного. Першого живого що я побачив у цьому світі.

Я лежав на спині і дивився в небо.

Небо було не таким. Я не міг одразу сформулювати чим саме — але воно було неправильним. Інший відтінок. Більше помаранчевого в хмарах, менше синього. Повітря важке, кожен вдих давався з зусиллям — ніби чогось не вистачало в ньому, якоїсь складової що мала бути але не була.

Кисень. Слово спливло автоматично з якоїсь темної глибини. Мало кисню. Я знав це — не пам'ятав звідки знав, просто знав.

Я спробував встати і не зміг одразу. Тіло не слухалось — м'язи зводило, суглоби не гнулись як треба. Я перевернувся на бік, вперся долонею в мокрий камінь і почав підніматись повільно, по частинах, як щось що вчиться бути тілом вперше.

Зрештою встав.

Похитнувся. Втримався.

Оглянувся.

Світ був порожній. Не порожній як покинуте місто чи пустеля — а порожній інакше, глибоко і остаточно, ніби поняття про населеність тут навіть не існувало. Скелі, туман, море що лежало нерухомо під сірим небом. Тиша така повна що я чув власне дихання — надто гучне, надто живе для цього місця.

Хто я.

Думка прийшла і зупинилась. Я чекав — відповіді не було. Спробував знайти ім'я, якийсь звук що мав би відгукнутись зсередини. Нічого. Спробував згадати обличчя — своє, чуже, будь-яке. Нічого. Була лише темрява на місці де мали бути спогади, і в цій темряві — два уламки що якось вижили.

Падіння. Я пам'ятав падіння — темряву, розрив, відчуття як тебе розносить на частини і це чомусь не кінець.

І ще — я був ученим. Це теж лишилось, не як спогад а як факт, як знання про власні руки. Я вивчав щось пов'язане з простором. З аномаліями. З тим як рветься тканина реальності.

Більше нічого.

Я подивився на свої руки. Подряпини від каміння, засохла кров. І поки я дивився — краї найглибшої подряпини повільно, майже непомітно починали сходитись. Я не відчував болю. Лише легке тепло під шкірою.

Стояв і дивився довго.

Регенерація — ще один уламок з темряви, цього разу з чимось схожим на образ: білий екран, цифри, чийсь голос що говорить про клітини і просторові поля. Чий голос — не знаю. Де це було — не знаю. Образ розчинився швидше ніж я встиг за нього вхопитись.

Я опустив руки.

Десь треба знайти воду — питну, не цю сіру морську. Це я знав автоматично як знав про кисень. Базові речі лишились цілими навіть коли все інше розсипалось. Вода. Їжа. Укриття від вітру що дув з моря холодний і вологий, пробираючи наскрізь.

Я рушив від берега вглиб каміння.

Кожен крок відгукувався болем — але біль поступово вщухав, тіло згадувало як рухатись. Я йшов між скелями, і скрізь було однаково: камінь, туман, рідкі плями моху на вологих поверхнях. Жодного звуку крім вітру і власних кроків.

Зупинився коли побачив воду — невелика калюжа в заглибині каменю, дощова, прозора. Опустився на коліна і пив довго не думаючи про що-небудь крім того що тіло нарешті отримує що хоче.

Потім сів і подивився навколо.

Світ дивився у відповідь. Мовчазний, байдужий, безмежно старий — і водночас молодий, ніби тільки-но видихнув і ще не знає що робити далі. Я не знав скільки мені тут бути. Не знав чи є хтось ще. Не знав навіть власного імені.

Але я був тут. Живий. З двома уламками пам'яті і тілом що вміло загоюватись.

Цього мало бути достатньо для початку.