Пролог

Моє ім'я більше не має значення.
Колись воно було. Колись я вимовляв його щоранку — автоматично, як і мільярди інших людей у 2145 році, у світі, що вже давно переріс колиску однієї планети. Міста на Марсі. Поселення на супутниках Юпітера. Кораблі, що йшли за обрій Сонячної системи і не поверталися — бо там, за обрієм, вже чекали інші світи.
Я працював із просторовими аномаліями. Шукав тріщини у тканині реальності, вивчав їх, намагався зрозуміти. Моє життя було впорядкованим, рівним, передбачуваним.
Аж поки не сталося те, чого не могло статися.
Випадкова помилка. Мікроскопічна чорна діра, народжена в результаті аварії, вийшла з-під контролю. Спочатку — розмір піщинки. Потім — кулак. Потім вона почала їсти все навколо: обладнання, стіни, будівлі, міста, планети.
І мене.
Я пам'ятаю темряву. Не ту темряву, що буває вночі або коли заплющуєш очі — а справжню, космічну, що глушить саму душу. Я був розірваний на частини, розщеплений, розкиданий у нескінченність. Кожна клітина кричала про смерть.
Але я не зник.
Якась частка мене вижила. Я не знаю як — можливо, це вже не важливо. Я пам'ятаю, як мене викинуло у безмежний простір серед уламків: гігантське каміння повільно притягувалося одне до одного, зливалося, тріскало, знову зливалося. Я спостерігав, як народжується нова планета — у крові та вогні, з уламків чогось мертвого.
Я не знаю, скільки минуло часу. Може, тисячі років. Може, більше.
Коли я нарешті відкрив очі — переді мною лежала молода Земля. Не та, яку я знав. Не та, де були міста й кораблі й мільярди людей. Ця Земля ще не знала ні людини, ні розуму, ні навіть динозаврів. Лише море, каміння й важке вологе повітря, що пахло початком.
Я був слабким.
Я був самотнім.
Але я був.
І десь глибоко всередині — крізь біль, крізь розгубленість, крізь жах від усвідомлення того, що я втратив — пробилося одне тверде знання:
Це тільки початок.