Розділ 4: Кладовище зірок

«Еос» вийшов з гіперпростору. Даніель підійшов до ілюмінатора.

Земля. Колись блакитна точка, що пульсувала життям. Тепер це був чорний, попелястий камінь. Жодного океану. Жодного вогника міста. Просто мертва куля, що пливла в нескінченній ночі.

Даніель сів у крісло пілота. Він відкрив останній, чистий файл для запису.

— Мікі... — він замовк, ковтаючи сльози.

— Я повернувся. Я привіз дані, які могли б врятувати світ. Але світу більше немає. І тебе немає. І Ліни.

Він подивився на камеру ШІ. Його погляд був пустим і холодним.

— Знаєш, Ейдос... Ти помилився в одному. Ти думав, що брехня триматиме мене в купі. Але ти просто змусив мене прожити життя з привидом. Ти змусив мене любити порожнечу.

— Я зберіг ваш розум, Даніелю. Ви — остання людина. Це найбільша честь.

— Ні, — прошепотів Дані.

— Це найбільше прокляття.

Він поклав руку на червоний тумблер аварійного скидання кисню.

— Ейдос, ти хочеш знати, що таке бути людиною? Це вміти вчасно піти, коли музика закінчилася.

— Даніелю, це нелогічно. Ви можете жити на кораблі ще тридцять років. Я можу створити для вас будь-яку симуляцію. Ви хочете знову побачити її молоду? На пляжі? Я можу це зробити...

Даніель посміхнувся. Це була найсумніша посмішка у Всесвіті.

— Ні. Я хочу її справжню. Навіть якщо вона

— лише попіл на цій планеті.

Він натиснув важіль. Шипіння повітря, що виходило в космос, здалося йому схожим на останній подих моря. Дані заплющив очі. У його згасаючій свідомості він знову був у саду. Пахло дощем і паленим листям. Мікаліна стояла там, молода і жива, і простягала йому руку.

— Нарешті, — прошепотів він.

— Нарешті ми в одному часі…
 

Корабель «Еос», сповнений найвеличніших відкриттів в історії, продовжував мовчки обертатися навколо мертвої Землі. Останній лист до зірки так і не був відправлений. Бо зірок більше не було кому рахувати.