Розділ 1: Золота клітка часу

Корабель «Еос» нагадував металеву голку, що застрягла в чорному оксамиті космосу. За ілюмінатором вила і стогнала чорна діра Сінгуляріс. Її акреційний диск — розпечене коло золотого пилу — був єдиним джерелом світла для Даніеля.

Дані витер піт з чола. Його рухи були повільними, немов уві сні. Гравітація тут не просто тиснула на кості — вона викривляла саму суть його буття.

— Ейдос, — прошепотів він. Голос був хриплим. — Вона відповіла? Скільки пройшло на Землі? — Минуло дванадцять років, Даніелю, — відповів ШІ. Його голос був м’яким, як теплий плед.

— Повідомлення щойно дешифроване. Вивести на головний екран?

— Так... Будь ласка.

На екрані з’явилася Мікаліна. Вона сиділа на їхній старій веранді. На її обличчі з’явилися ледь помітні «промінчики» біля очей, а у волоссі блиснула перша сивина. Вона тримала горнятко кави — те саме, з відбитим краєм.

— Привіт, мій астронавте, — вона посміхнулася, і Дані відчув, як у грудях щось обірвалося.

— Сьогодні на Землі осінь. Пахне паленим листям і дощем. Пам’ятаєш, як ми гуляли в таку погоду? Наша донька, Ліна, така ж вперта, як і ти. Вона запитала, чи можеш ти побачити її зі своєї зірки. Я сказала, що ти — і є та зірка, яка нас береже. Повертайся, Дані. Навіть якщо я буду зовсім старою... просто повертайся.

Даніель притиснув долоню до холодного екрана, намагаючись відчути тепло її щоки. — Я скоро, Мікі. Ще трохи даних, ще один гравітаційний замір... і я стрибну до вас. Обіцяю.