Розділ I.

Це мав бути мій звичайний ранок у моєму невеличкому мальовничому селищі Рафене, якби сьогодні не був той самий день, коли вся відома знать повинна прибути на звану вечерю до нашого маєтку для знайомства зі мною та моїм нареченим. Не скільки їх цікавить моя особа, як Грега, вихованця з роду Стюартів, титулованих герцогів з сусідніх островів по іншу сторону моря. Ще з вечора мені приготували розкішну сукню під колір моря, вкриту коштовними блакитними та рожевими перлами, пишну та з таким глибоким декольте, що я геть не відчувала себе на свої сімнадцять років.

Моя мати вважає, що треба справити гарне враження на гостей. Останній тиждень я навчалася правил етикету, гарних манер й танцювати вальс. Однак знаючи себе, я впевнена, що все піде шкереберть, починаючи з того моменту, коли треба буде зійти зі сходів з клятим шлейфом сукні позаду і не перечепитися через нього. Такої ганьби не витримав би ніхто, тому з самісінького ранку я зібралася до моря, щоб знайти мушлю-хамелеонку, яка зачарує мене перед вечірньою зустріччю і наддасть додаткової краси та впевненості.

Море зустріло мене досить привітно: ранкові хвилі омивали берег у повільному танку, залишаючи за собою шматки водоростей та маленькі камінчики, а прохолодний вітерець патлав моє нерозчесане після сну, кудлате волосся. Я зняла з себе туфлі та плащ, охайно склавши на сухій траві під найближчим деревом і з розбігу побігла до води, пірнаючи в обійми просторої блакиті. Холод мене не лякав, а плавати я вміла добре ще з дитинства завдяки тату, який цього навчив.

Я рухалася в такт з хвилями, уявляючи себе русалонькою, як з казки про дівчину, яка закохалася у принца і обміняла у відьми свій голос на людські ноги. Вважаю це дурістю. Ніколи так би не вчинила, бо дуже люблю поплескати язиком, там де треба і де краще було б помовчати.

Сріблясті острови вже були зовсім близько, я бачила здалеку височезні пальмові дерева, а на них виблискували сонячним сяйвом різнобарвні коштовності, десь там поміж цих скарбів я знайду собі мушлю-хамелеонку.

Нарешті під ногами почав відчуватися суходіл, пісок перемішаний з глиною. Я вилізла на берег, від білосніжності сорочки лишилося тільки її уявлення, пом'ята, змокріла до нитки й вимащена багнюкою звисала на моєму худому тілі.

— Ноель Едвард! Яка зустріч, давно ж тебе тут не було, — вигукнула стара сутула жінка. Це була Атальда, єдина мешканка цього острова.

Вона кинулася до мене в обійми, її декоративний воронячий череп на голові дряпав мені щоку, а накидка з пір'я лоскотала шкіру. Я ввічливо вислизнула з обіймів і відійшла на крок. Мені завжди було дивно, що на острові повним прикрас Атальда ніколи не брала жодної для себе.

— І тобі привіт, як поживаєш?

— А як бабця поживає, не зжила віку і це вже добре, — усміхнено відповіла вона і вирвала з голови декілька сивих волосин, — ось, дитя, зовсім стара вже.

— Зате розумна, — намагаюсь її підбадьорити, я викрутила поділ сорочки і попленталася разом за Атальдою поміж пальм, — ти знаєш цей острів краще за будь-кого.

— О, так, дитинко. Він моє життя-буття, за роки прожиті тут, я змогла винести дуже важливий висновок.

— Що за висновок?

— Те, що на сріблястий острів ніхто не приходить просто так, що ж ти шукаєш, мила?

— Мушля, — зізнаюся захекавшись я, — мушля - хамелеонка.

Стара розсміялась і знову обійняла мене за плечі, цього разу кріпше та пригорнулася до моєї щоки, так що було чутно жарке дихання з рота. Я відразу відчула запах тухлої риби, від чого мені підкотилася нудота, а тіло зблідло колючими сирітками, проте продовжую стояти на місці, бо не хотілось образити єдину людину, яка могла мені допомогти.

— То ви допоможете її знайти чи можливо вона вже є у вас?

— Я могла б порадити тобі якусь золоту каблучку чи діамантові сережки, однак чарівних мушель тут немає, я ж не відьма.

Відповідь мене розчарувала, не може такого бути, щоб на острові всипаному коштовностями не знайшлося клятої мушлі, я невдоволено скривилась і підійшла до кущів. Відкидала в сторону намиста, браслети, різних форм кольорові камінці, засохлі креветки, звичайні мушлі. Всі — окрім тієї що мені треба. Яка дурість, чарівний острів з нескінченними прикрасами, але немає відомої мушлі-хамелеонки.

— Не сумуй, ти так! У мене є дещо краще, ходи сюди, — гукнула мене знову Атальда, я важко видихнула і неохоче кинула пошуки.

Вона простягла в небо тендітну долоню, на зап’ясток Атальди сів чорний ворон, немов темна ніч, на мить мені стало цікаво чи її плащ випадково не зроблений зі справжнього пташиного пір'я, а не декоративного, як я завжди думала.

З дзьоба ворона у її долоню випало дві каблучки, одна з темного смарагду, а інша з сапфіру. Як зеленолисті ліси і бурхливе темне море, так мені знайоме, я не могла відірвати від них очей. Вони по справжньому прекрасні...

— Гарні.

— Обидві твої, Ноель. Забирай і не плач за якоюсь там мушлею, одну залиш собі, а другу подаруєш коханому, — Атальда ліниво всміхнулася і вклала в мої долоні каблучки, я ще раз заворожено поглянула на них, тільки но помітила декілька вигравіюваних надписів, щось мені не зрозуміле, але виглядало захоплююче, — що означають ці слова?

— Нічого, просто кохання, — вона люб'язно поплескала мене по плечу на прощання і покинула разом з своїми роздумами та симфонією морських хвиль.

Сонце вже здійнялося високо, мене скоро почнуть шукати, якщо побачать що ліжко пусте. Я натягнула обидві каблучки собі на палець, аби не загубити і рушила знову в море, цього раз швидше ніж припливла на цей острів. Не знайшла мушлю-хамелеонку, проте маю гарні каблучки на весілля, але дивувати гостей треба буде самотужки вмінням танцювати та етикетом.