Глава 17: Квітка на попелищі

Підземний ліс Цитаделі дихав у такт із серцебиттям Леді Аш. Минуло кілька днів відтоді, як Данило перетнув невидиму межу Незвіданих Земель, і весь цей час шаманка не підводилася з колін. Її пальці, глибоко занурені у вологий, переплетений золотим корінням ґрунт, здавалися змертвілими. Вона відмовлялася від їжі, ледь пила воду, яку їй приносили налякані учні, і майже не спала.
​Каелен спустився до святилища, тихо спираючись на палицю. Старий генерал "Тіней" виглядав похмурим. Він бачив, як аура Леді Аш, що ще недавно світилася теплим бурштином, тепер блимала, наче свічка на протязі. Жінка виснажувала себе. Вона тримала астральний міст через сотні ліг хаосу, щоб її король не загубив дорогу.
​— Аш, — хрипко покликав Каелен, зупиняючись за кілька кроків від неї. — Тобі треба перервати зв'язок. Хоча б на кілька годин. Ти вбиваєш себе.
​Вона не розплющила свого єдиного ока. Її губи, потріскані й бліді, ледь ворухнулися.
— Якщо я відпущу нитку, Каелене... його розірве на шматки. Шторм там... він не знає милосердя. Я маю бути його маяком.
​— Данило не пробачив би мені, якби я дозволив тобі померти тут, поки він рятує Вів’єн, — розвідник зробив крок уперед, маючи намір силоміць відтягнути її від землі. — Твоє тіло не витримає такої напруги. Твоя кров і так була отруєна під час створення "Щитів Безумства". Ти віддаєш те, чого в тебе вже немає!
​— Я віддаю йому своє кохання, Каелене, — її голос раптом зазвучав твердо, змусивши старого воїна зупинитися. — А воно не має меж.
​Вона мала рацію, але фізична оболонка мала свої межі. Десь там, у кришталевих хащах Незвіданих Земель, Данило саме в цей момент потрапив у Гравітаційний Вир — одну з найстрашніших аномалій дикого простору. Аш відчула це як фізичний удар у груди. Її дихання перехопило. Простір навколо короля почав розшаровуватися, намагаючись стерти його біологічну пам'ять, розірвати його емоції на атоми.
​Леді Аш закричала. Вона не відсмикнула руки від землі, навпаки — вона вп'ялася в коріння так сильно, що її нігті зламалися.
«Я не віддам його! — кричала вона подумки, посилаючи всю свою енергію по невидимій нитці. — Він мій! Він належить цьому світу!»
​Вона віддала останнє. Свою життєву іскру. Свій подих.
​Каелен з жахом побачив, як спина шаманки безвольно обм'якла. Вона впала вперед, на вологу землю. Золоте сяйво коріння навколо неї раптово згасло, зануривши підземелля в моторошну напівтемряву.
​— Аш! — старий генерал кинувся до неї, падаючи на коліна і перевертаючи її на спину. Її обличчя, схоже на обтягнутий шкірою череп, було абсолютно нерухомим. Єдине око закрилося. Пульсу не було.
​Вона зупинила Гравітаційний Вир для Данила, пожертвувавши собою.
​Але Аетерна, яку вона так довго виходжувала, Аетерна, яку вона навчила жити в злагоді з дикою магією, не збиралася відпускати свою шаманку.
​Подих Землі
​Каелен тремтячими руками намагався зробити їй непрямий масаж серця, коли раптом відчув, що земля під його колінами стала гарячою. Не теплою, а саме гарячою, як поверхня печі.
​Землетрусу не було, але простір печери наповнився глибоким, утробним гулом. Це був звук, схожий на пісню китів, що лунає з самих надр планети. Золоте коріння, яке щойно згасло, раптом спалахнуло сліпучим, смарагдовим світлом. Воно почало рухатися. Тонкі, як павутина, корінці виринули з ґрунту і м'яко, але невідворотно відштовхнули Каелена від тіла Леді Аш.
​Старий воїн відповз до стіни, не вірячи своїм очам. Коріння оплело тіло магині, створивши навколо неї своєрідний кокон із живого світла та зелені.
​Дика магія, яка до цього була агресивною і непередбачуваною, зараз діяла з небаченою ніжністю. Природа Аетерни визнала Леді Аш. Вона визнала її самопожертву, її біль і її безмежне кохання. Замість того, щоб висмоктувати з неї залишки сил, земля почала вливати в неї свою первісну, цілющу енергію.
​Каелен заворожено спостерігав за дивом, якого їхній світ ще не бачив.
​Кокон пульсував у такт із серцебиттям самої землі. Крізь напівпрозоре плетиво лоз було видно, як змінюється тіло жінки. Чорна, отруєна кров у її венах виштовхувалася назовні, випаровуючись у повітрі запахом озону, а на її місце вливалася золотиста, чиста енергія хаосу.
​Висохлі, худі руки Леді Аш знову набували м'якості та повноти. Страшні шрами від опіків магією крові не зникли безслідно — вони перетворилися на тонкі, витончені візерунки, що світилися зсередини, наче хтось заповнив тріщини в дорогоцінному фарфорі рідким золотом.
​Але найдивовижнішим було її волосся. Рідкі, злиплі пасма, що випали від виснаження, почали стрімко рости. Це більше не було те ідеально рівне, слухняне біле волосся Золотої Ери. Це була густа, розкішна грива кольору місячного сяйва, яка хвилями спадала на її плечі, випромінюючи слабке, сріблясте світіння.
​Кокон повільно розкрився, і коріння втягнулося назад у землю, залишивши після себе лише килим зі свіжих, ароматних квітів.
​Леді Аш глибоко, на повні груди, вдихнула повітря і розплющила очі.
​Каелен ледь не випустив палицю з рук. Вона відкрила обидва ока. Її праве око, як і раніше, було глибоким і темним. Але ліве око, яке вона втратила під час руйнування Нового Закону, відновилося. Воно було іншим — його райдужка сяяла насиченим, гіпнотичним смарагдовим кольором, у якому, здавалося, оберталися цілі галактики дикої магії.
​Леді Аш граціозно підвелася на ноги. На ній більше не було старого лахміття — дика магія зіткала для неї сукню з найтемнішого, зеленого оксамиту, переплетеного з живими срібними нитками.
​Вона була прекрасною. Але це була не та стерильна, ідеальна краса Золотої Ери, яка викликала захоплення і благоговіння. Її нова краса була первісною, могутньою і небезпечною. Це була краса лісової пожежі, краса океанського шторму, краса самої богині природи, яка пройшла крізь смерть і повернулася переможною. Кожен її рух був сповнений такої сили і грації, що перехоплювало подих. Золоті візерунки шрамів на її шкірі лише підкреслювали те, що ця краса була вистражданою.
​— Боги милосердні... — прошепотів Каелен, схиляючи голову. Він, старий цинік, який не вірив у богів, зараз відчував бажання впасти перед нею на коліна.
​Леді Аш посміхнулася. Її посмішка була теплою, але в ній відчувалася неймовірна, космічна міць.
— Боги тут ні до чого, друже мій, — її голос лунав наче музика вітру в кронах дерев. — Це життя. Воно завжди знаходить шлях.
​Вона подивилася на свої руки, зібгала в кулак золотисту енергію, що струменіла між її пальцями, і її нове, смарагдове око спалахнуло тріумфом.
— Я відчуваю його, Каелене. Тепер я не просто тримаю нитку. Я бачу кожен його крок.
​Полум'я в кришталевому лісі
​У Незвіданих Землях Данило стояв на колінах, важко спираючись на свій фальшіон. Кілька хвилин тому він був упевнений, що це кінець. Простір навколо нього закрутився в Гравітаційний Вир. Земля під ногами зникла, а гравітація почала розривати його суглоби в різних напрямках. Його розум тонув у крижаному холоді аномалії. Він навіть потягнувся за флаконом із Живим Каменем, щоб прийняти отруйний порятунок.
​Але раптом холод відступив.
​Усередині його грудей, там, де він тримав образ Леді Аш, щось вибухнуло. Це був не просто спогад. Це був потужний, фізично відчутний потік чистої, гарячої енергії, який влився в його тіло.
​Данило відчув, як чиїсь невидимі, але неймовірно сильні руки обняли його за плечі. Гравітаційний Вир розсипався на друзки з жалібним виском, розбитий об міць цього щита.
​Король важко підвівся, озираючись. Повітря навколо нього змінилося. Сморід розпеченої міді зник. Замість нього він чітко відчув запах дикого полину, озону та свіжих квітів.
​Данило доторкнувся до своїх грудей. Флакон із Живим Каменем був цілим, але він став теплим. Він заплющив очі і звернувся до тієї невидимої присутності, яка щойно врятувала йому життя.
​У своїй свідомості він раптом побачив її.
​Це було не видіння Нового Закону, не брехлива ілюзія. Він відчув її душу. Він побачив її нову, дику красу. Її водоспад срібного волосся, її золоті шрами, що світилися силою, і те єдине, смарагдове око, яке дивилося на нього з такою любов'ю, що могла б зрушити гори.
​— Аш... — прошепотів він, не в змозі повірити в те, що бачить внутрішнім зором. Її сила була такою великою, що пробилася через хаос цілого світу, щоб захистити його.
​«Я з тобою, мій королю», — пролунав її голос не у вухах, а в самій його крові. — «Земля Аетерни віддала мені свої сили, щоб я могла розділити їх з тобою. Ти більше не сам у цій темряві. Моє кохання — це твій щит, а моя магія — це твоє світло. Іди вперед. Знайди нашу Вів’єн і повертайся додому. Я чекаю на вас обох».
​Ці слова наповнили Данила такою неймовірною, первісною силою, що вся його втома миттєво зникла. Рани від кришталевих дерев перестали боліти. Його м'язи налилися міццю, якої він не відчував навіть у дні своєї найкращої форми.
​Він подивився на кришталевий ліс, який тепер здавався не ворожим, а жалюгідним у своїх спробах налякати його. Хаос навколо нього вібрував, але дика енергія Леді Аш, що огортала Данила золотистим ореолом, змушувала аномалії відступати з його шляху.
​Любов перестала бути просто почуттям. Вона стала зброєю, міцнішою за найдосконалішу сталь.
​Данило підняв свій фальшіон, і лезо меча раптом спалахнуло теплим, золотисто-зеленим вогнем — відлунням магії його шаманки.
​— Ну що ж, Незвідані Землі, — крикнув король, і його голос розкотився луною, розбиваючи крихкі кришталеві гілки навколо. — Ви хотіли забрати моє життя і мій розум. Але ви забули, що за моєю спиною стоїть жінка, яка підкорила саму природу!
​Данило рушив уперед, і тепер це був не крок виснаженого блукача. Це був крок завойовника. Захищений любов'ю та відродженою силою Леді Аш, Останній Король йшов у серце шторму, готовий кинути виклик самому всесвіту