Глава 15: Коріння та попіл

Каелена віднесли до лазарету. Цілителі, які тепер покладалися більше на гіркі настоянки та накладання шин, ніж на димчасту магію, запевнили короля, що старий житиме. Данило стояв у коридорі, стискаючи в руці уламок кристала, який все ще зберіг тепло. Його серце билося з такою силою, що, здавалося, відлунювало від кам'яних стін.
​Вона жива. Вів’єн чекає на нього десь там, у самому центрі розірваної реальності.
​Але разом із хвилею ейфорії та бойової рішучості Данила накрила важка, задушлива хвиля провини. Він стиснув кристал, ховаючи його до внутрішньої кишені дублета, і повільно побрів сходами вниз, до підземного лісу. Туди, де на нього чекала жінка, яка стала для нього всім за ці довгі сім років.
​Сім років — це достатньо часу, щоб залікувати навіть найглибші рани, якщо поруч є хтось, хто готовий розділити цей біль. Після падіння Нового Закону, коли Аетерна задихалася в хаосі, Данило і Леді Аш стали єдиною опорою одне для одного. Вони проводили безсонні ночі над пошматованими картами, вони разом виходили до натовпу, коли люди бунтували від голоду. Коли Данило кричав уві сні, прокидаючись від кошмарів про сіру млу, саме її прохолодні, поцятковані магічними опіками руки лягали йому на лоб, заспокоюючи демонів минулого. Їхня дружба, викувана у вогні війни, непомітно і невідворотно переросла у кохання — тихе, зріле, позбавлене юнацького пафосу, але міцне, як коріння старого дуба.
​Він увійшов до її підземного святилища. Сяйво золотого коріння відкидало м'які тіні на стіни. Леді Аш стояла біля невеликого підземного джерела, вдивляючись у його кришталево чисту воду. Вона не обернулася, коли почула його кроки. Вона відчула його наближення не завдяки магії, а завдяки тому особливому зв'язку, який виникає між людьми, що ділять одне ліжко і одне дихання на двох.
​— Повітря змінилося, — тихо промовила вона. Її голос, що колись дзвенів, як кришталь, тепер був глибоким і оксамитовим. — Навіть тут, глибоко під землею, я відчуваю, як хаос на сході почав вібрувати в іншій тональності. Каелен щось привіз. Я чула сигнал рогу.
​Данило підійшов до неї зі спини. Він обережно обійняв її за талію, притискаючись обличчям до її плеча. Від її волосся пахло диким полином, озоном і тим теплим, рідним запахом, який завжди дарував йому відчуття дому. Вона накрила його руки своїми долонями, вкритими живими татуюваннями.
​— Вона жива, Аш, — його голос здригнувся, коли він вимовляв ці слова. Він дістав кристал і поклав його на край кам'яного басейну. Уламок кинув різнокольорові відблиски на їхні обличчя. — Це її знак. На краю скляної пустелі. Сім років вона блукала там, тримаючи оборону, щоб ми могли жити тут.
​Леді Аш обережно торкнулася кристала кінчиками пальців. Вона не відсахнулася, не виявила ні ревнощів, ні страху. Вона просто заплющила своє єдине зряче око, глибоко вдихаючи.
​— Це диво, Данило. Справжнє, неможливе диво, — щиро прошепотіла вона, розвертаючись у його обіймах, щоб подивитися йому в обличчя. Вона провела рукою по його сивіючому волоссю, торкнулася зморшок біля очей. — І тепер ти повинен піти за нею.
​— Я не можу тебе покинути, — вирвалося в Данила, і він міцно притис її до себе, ховаючи обличчя в її шию. — Боги свідки, Аш, я люблю тебе. Ці роки... ти врятувала мене. Ти врятувала нас усіх. Коли я думав, що втратив усе, ти навчила мене знову знаходити сенс. Якщо я піду туди, у шторм, я можу не повернутися. Або повернутися кимось іншим. Я не хочу втрачати те, що ми збудували тут, між нами.
​Він говорив це відчайдушно, як людина, яку розривають на дві частини. І це була правда. Він кохав Леді Аш тією глибокою, відданою любов'ю, яка виникає з попелу і спільного виживання. Але водночас у його душі ніколи не згасав борг честі і те первісне, дике почуття провини та прив'язаності до Вів’єн — жінки, яка зламала реальність заради нього.
​Аш м'яко відсторонилася, піднявши руки, щоб обхопити його обличчя. Її око світилося неймовірною мудрістю і теплотою, у якій не було місця для егоїзму.
​— Данило, подивися на мене, — її великий палець ніжно погладив його вилицю. — Ми кохали одне одного на руїнах. Ми зігрівали одне одного, коли світ навколо нас був холодним і чужим. І це кохання — це найкраще, що сталося зі мною після того, як я втратила свою світлу магію. Я ніколи не сумнівалася в твоїх почуттях. Але твоє серце... воно наче цей кристал. Воно розбите на дві частини. Одна частина тут, зі мною, охороняє Аетерну. А інша — завжди була там, з нею.
​Данило заперечно похитав головою, намагаючись щось сказати, але вона зупинила його, приклавши палець до його губ.
​— Якщо ти не підеш за нею зараз, знаючи, що вона жива, ти ніколи собі цього не пробачиш. Ця провина отруїть тебе. Вона отруїть і нас. Ти почнеш вмирати зсередини, і ніяка моя магія не зможе цього спинити. Ти — Останній Король, Данило. Твоя природа — рятувати тих, кого ти любиш, незважаючи на шанси.
​— А як же ти? — він перехопив її руки, цілуючи її понівечені пальці. — Як я залишу тебе саму в цьому місті? Хаос вирує на кордонах. "Тіні" ледве справляються з мутантами.
​Леді Аш гірко, але гордо посміхнулася. Вона випросталася, і в цю мить Данило знову побачив у ній ту могутню чародійку, якою вона була до війни. Живі татуювання на її шкірі засвітилися яскравим бурштиновим світлом, а коріння дерев навколо них радісно зашуміло.
​— Я — шаманка Аетерни. Я більше не та крихка жінка, яка змушувала воду текти за правилами. Я навчилася танцювати з бурею. Місто буде в безпеці, мій королю. Ми з Каеленом втримаємо його. Народ вірить у нас. А моє кохання до тебе — це не клітка, Данило. Це крила. Якщо вони потрібні тобі, щоб перелетіти через порожнечу і повернути нашого друга — візьми їх.
​Він дивився на неї, і його серце стискалося від безмежної вдячності та болю. Жодна жінка у світі не змогла б відпустити свого чоловіка на вірну смерть з такою гідністю.
​Данило притягнув її до себе і поцілував. Це був не ніжний поцілунок втіхи, до яких вони звикли за ці роки. Це був поцілунок-прощання, солоний від непроханих сліз, глибокий і жагучий. Він намагався вкласти в нього всі слова, які не міг вимовити, всю свою ніжність, весь свій страх і всю надію. Вони цілувалися, ніби намагалися розчинитися одне в одному, зупинити час, закрити двері цього підземного святилища і ніколи не виходити на поверхню.
​Коли вони нарешті відірвалися одне від одного, Данило важко дихав. Його чоло притулилося до її чола.
​— Я повернуся, — прошепотів він, як клятву. — Я пройду крізь цей хаос, я знайду її, і ми повернемося додому. До тебе. До нашої Аетерни.
​— Я знатиму, якщо ти загинеш, — так само тихо відповіла Аш, проводячи рукою по його грудях, там, де серце. — Земля скаже мені про це. Тож будь ласка, Данило... не змушуй землю приносити мені такі вісті.
​Вона підійшла до одного з дерев, чиє коріння було особливо товстим. Аш простягнула руку, і кора м'яко розступилася перед її пальцями. Вона дістала звідти невеликий флакон із темного скла, всередині якого пульсувала густа, золотисто-чорна рідина.
​— Це екстракт Живого Каменю, — сказала вона, вкладаючи флакон йому в долоню. — У Незвіданих Землях реальність може розсипатися під твоїми ногами. Якщо ти відчуєш, що простір стирає тебе, випий це. Воно зробить твоє тіло важким, прив'яже тебе до самої концепції існування. Це дасть тобі кілька годин абсолютного імунітету до магії, але ціною страшного болю. Використай його лише в найтемніший момент.
​Данило сховав флакон поруч із кристалом Вів’єн. Дві жінки, яких він любив, тепер буквально лежали біля його серця, даючи йому силу для останнього походу.
​Тієї ночі він не спав. Він збирав своє спорядження. Він не брав важкої броні — лише легку зміїну шкіру, яка не сковувала рухів, свій зазубрений фальшіон, композитний лук і запас провізії на тиждень. Він готувався йти туди, де провізія могла не мати жодного сенсу, де тиждень міг тривати вічність, а вічність — одну секунду.
​Леді Аш сиділа на ліжку і мовчки спостерігала за ним. У кімнаті панувала тиша, але це була тиша не порожнечі, а глибокого, живого розуміння. Коли на сході небо почало наливатися криваво-зеленими барвами дикого світанку, Данило закинув мішок на плече.
​Він зупинився на порозі, востаннє глянувши на Леді Аш. Вона посміхнулася йому — своєю понівеченою, але найпрекраснішою у світі посмішкою.
​Данило мовчки кивнув, розвернувся і зробив крок у невідомість, залишаючи за спиною своє королівство і своє серце, щоб врятувати ту, що пожертвувала своєю душею заради них усіх. Шлях Останнього Короля до серця Шторму розпочався.