Глава 9: Попіл ідеалів

Аетерна руйнувала саму себе. Це не було схоже на облогу часів Темного Лорда, коли стіни трощили требушети, а будинки палали від вогняних куль демонів. Ні, зараз місто руйнувалося руками власних жителів. За наказом короля Данила, «Новий Закон» миру і гармонії було скасовано, а на його місце мав прийти неконтрольований, первісний хаос.
​Повітря над столицею поважчало від густого, чорного диму. На головних площах горіли багаття. У них кидали не лише пергаменти з новими законами та креслення ідеальних магічних механізмів, а й розкішні шовкові тканини, рівно обтесані меблі — все, що мало ознаки симетрії та ідеального порядку. Данило наказав розбити магічні кристали, які освітлювали вулиці м’яким блакитним світлом. Тепер місто освітлювалося лише нерівним, смиканим полум'ям смолоскипів та багать.
​Король стояв на балконі своєї цитаделі, стискаючи кам'яні перила так міцно, що його кісточки побіліли. Він дивився, як його гвардійці, ті самі лицарі в сяючих обладунках, тепер бруднили свої плащі в багнюці, розбиваючи кувалдами ідеально рівні бруківки. Вони робили це неохоче, зі сльозами на очах, не розуміючи, чому їхній правитель збожеволів.
​«Я не збожеволів, — подумки відповідав їм Данило, ніби ті могли почути його думки. — Я роблю нам щеплення. Я заражаю вас лихоманкою, щоб ви не померли від крижаної порожнечі».
​Він бачив, як люди намагалися виконувати його наказ «бути дикими». Вони влаштовували штучні бійки в тавернах, кричали пісні без рими і ритму, намагалися викликати в собі лють. Але все це виглядало жалюгідно. Це був не справжній хаос природи, а лише незграбна вистава наляканих акторів. І Данило відчував, що коли прийде Сіра Мла Нового Закону, вона змете цей фальшивий безлад за одну мить.
​Темна алхімія
​Спустившись у підземелля, Данило попрямував до нових покоїв Леді Аш. Вона покинула свою світлу, залиту сонцем лабораторію у вежі і перебралася в старі, сирі катакомби під замком. Коли король увійшов, у ніс йому вдарив різкий, нудотний запах гнилої крові, паленої шерсті та сірки.
​Леді Аш схилилася над величезним бронзовим казаном. Її прекрасне біле волосся, яке раніше завжди було ідеально зачесане, тепер висіло брудними, злиплими пасмами. Під очима залягли глибокі, чорні синці, а шкіра набула хворобливого, землистого відтінку. Вона більше не використовувала гармонійну манію; вона черпала силу з болю.
​— Як просувається робота? — глухо запитав Данило, зупиняючись за кілька кроків від казана, в якому булькала густа, багряна рідина.
​Аш повільно обернулася. Її погляд був розфокусованим.
— Я створюю «Щити Безумства», — прохрипіла вона, піднімаючи зі столу іржавий, кривий шматок заліза, покритий рунами, які вона вирізала власними нігтями. — Кожен солдат має носити це біля серця. Цей амулет викликатиме в них галюцинації. Страшні, неконтрольовані кошмари наяву. Це єдине, що не дозволить їхньому розуму вирівнятися, коли істоти Нового Закону підійдуть близько. Я наповнюю їх енергією власного болю.
​Вона закотила рукав. Її передпліччя було суцільно вкрите свіжими порізами.
Данило відвів погляд. Його серце стиснулося від жалю та провини. Жінка, яка була втіленням краси та мудрості Аетерни, зараз перетворювалася на відьму-каліку заради його плану.
​— Це спрацює? — запитав він.
​— Це дасть нам час, — відповіла Леді Аш, повертаючись до казана. — Можливо, день. Можливо, годину. Вони помруть у муках і божевіллі, Данило. Але вони помруть як живі істоти, а не як порожні оболонки.
​Скинута броня
​Тим часом у західному крилі замку, у своїй скромній кімнаті, Вів’єн збирала речі. Цей процес був повільним, сповненим глибокого, майже ритуального суму.
​Вона стояла перед своїм манекеном для обладунків. Деталь за деталлю вона знімала з себе атрибути Командирки Королівської Гвардії. Спочатку на підлогу впав важкий шкіряний пояс із гербом Аетерни. Потім — наручі та поножі, натерті до блиску. Врешті-решт вона зняла і нагрудник. Залишившись у простій полотняній сорочці та цупких дорожніх штанах, вона відчула себе дивно легкою, але водночас — абсолютно беззахисною.
​Вона підійшла до столу, де лежав її зламаний, тупий меч — пам'ятка про те, що старий світ більше не має сили. Вів’єн не стала його брати. Вона загорнула його в шматок синьої тканини і залишила на столі. Замість нього вона взяла звичайний, нічим не прикрашений мисливський кинджал та старий, перевірений часом композитний лук.
​Її похідний мішок був невеликим. Трохи в'яленого м'яса, кресало, мотузка, теплий вовняний плащ сірого кольору, який допоможе їй злитися з камінням та землею за межами королівства. Вів’єн не знала, куди саме вона йде. Вона знала лише напрямок — на Далекий Схід, за межі Великого Лісу, за Безплідні Пустки, туди, де на картах закінчувався відомий світ. Туди, де, можливо, зародилася ця стерильна загроза.
​Коли вона перекинула мішок через плече, двері відчинилися. На порозі стояв Данило. Він був один.
​Тиша між ними тривала довго. Вони дивилися одне на одного, розуміючи, що слова зараз майже нічого не важать. П'ятнадцять років вони билися пліч-о-пліч. Від брудних траншей Гнилої Гори до золотих залів Сяючого Граду. І тепер ця нитка обривалася.
​— Значить, ти справді йдеш, — промовив Данило, і в його голосі не було королівського наказу, лише нескінченна втома покинутої людини. — Залишаєш мене наодинці з цим безумством.
​— Я залишаю тебе, щоб знайти вихід, — м'яко, але твердо відповіла Вів’єн. Вона зробила крок назустріч. — Твоя війна, Данило... вона приречена. Ти змушуєш людей грати в хаос. Але справжній хаос не можна змусити. Ця сіра мла зжере твою армію кошмарів, як полум'я зжирає суху солому. Ти сам це знаєш.
​— А що знайдеш ти у Незвіданих Землях? — гірко посміхнувся він. — Стародавніх богів? Магічну зброю? Ти навіть не знаєш, з чим ми воюємо!
​— Саме тому я повинна піти. Хтось має подивитися в очі джерелу цього Закону. Якщо я залишуся тут, я просто стану ще одним кривим іржавим цвяхом у твоєму щиті безумства. Моя природа — це розвідка. Моя природа — шукати слабкі місця ворога там, де ніхто інший не наважиться шукати.
​Данило опустив голову. Він розумів її рацію, але його серце відмовлялося це приймати. Він підійшов до неї впритул і міцно обійняв. Вів’єн відповіла на обійми, заплющивши очі. Вона відчувала запах диму на його одязі, відчувала, як тремтять його руки. Він був могутнім воїном, королем-переможцем, але зараз він здавався їй загубленим хлопчиком у темному лісі.
​— Повертайся, — прошепотів він їй на вухо. Його голос зірвався. — Знайди те, що повинна, і повертайся. Бо без тебе і без Аш... я не знаю, скільки від мене залишиться людини.
​— Тримайся за свій біль, Данило. Поки тобі боляче, ти живий, — відповіла вона, відсторонюючись.
​У цей момент до кімнати нечутно увійшла Леді Аш. Її поява змусила їх обох здригнутися. Магиня підійшла до Вів’єн і простягнула їй невеличкий предмет, загорнутий у почорнілу від вогню шкіру.
​— Візьми це, — слабким голосом сказала Аш. — Це «Сльоза Хаосу». Останній чистий шматок дикої магії, який я змогла ізолювати, перш ніж перейшла до темної алхімії. Вона не захистить тебе від меча чи стріли. Але якщо істоти Нового Закону спробують стерти твій розум, стисни її в руці. Вона наповнить твою голову такими яскравими спогадами і емоціями, що їхній ідеальний порядок подавиться ними.
​Вів’єн обережно взяла амулет, відчуваючи його легке, пульсуюче тепло.
— Дякую, Аш. Бережи його. Не дай йому спалити себе дотла.
​Аш лише сумно посміхнулася, і ця посмішка виглядала моторошно на її змарнілому обличчі.
— Ми всі вже горимо, Вів’єн. Питання лише в тому, скільки попелу залишиться.
​Крок у невідомість
​Вів’єн вивела свого коня через задні ворота цитаделі. Вона відмовилася від офіційного прощання. Місто навколо неї стогнало і корчилося в штучних конвульсіях. Чулися п'яні крики, дзвін розбитого скла, брязкіт заліза об камінь. Аетерна, колись найпрекрасніше місто у світі, стрімко перетворювалося на потворне, брудне звалище людських страхів.
​Коли важкі дубові ворота за її спиною зачинилися з глухим гуркотом, Вів’єн натягнула капюшон плаща глибоко на очі. Дощ почав накрапати — дрібний, холодний і колючий.
​Вона не обернулася. Вона знала, що якщо подивиться на ці стіни ще раз, її воля може дати тріщину. Її шлях лежав туди, де не було доріг, де не було міст і де, можливо, не було навіть самої надії.
​Вів’єн, колишня Командирка Королівської Гвардії, вдарила коня шпорами і розчинилася в сірій мряці дощу, залишаючи свого короля і свою подругу готуватися до найбільш відчайдушної і божевільної битви в історії їхнього світу.
​Попереду лежала порожнеча. І вона мала знайти спосіб цю порожнечу вбити.