Глава 4: Тріщини в тиші

Мир в Аетерні став настільки звичним, що почав здаватися частиною самої природи, як зміна пір року або схід сонця. Проте саме в цей період абсолютного спокою Данило вперше відчув те, що пізніше назве «свербінням душі». Це почалося не з гучних новин, а з дрібниць, які було неможливо пояснити логікою, але які не давали спокою його воїнському інстинкту.
​Перший випадок стався під час ранкового засідання Малої Ради. Данило розглядав звіти про врожай льону, коли раптом помітив, що звук пера, яким писав секретар, став неприродно гучним. Кожен штрих по пергаменту відбивався в його вухах, наче удар молота по ковадлу. Він підняв очі й побачив, що пилинки, які танцювали в променях світла, раптом зупинилися. На одну довгу, нескінченну секунду весь світ завмер, перетворившись на застиглу картину. А потім усе повернулося в норму.
​— Ваша Величносте? — секретар здивовано глянув на короля, помітивши його заціпеніння.
​— Нічого, — Данило потер скроні. — Просто протяг.
​Але протягу не було. Вікна були щільно зачинені, а повітря в залі здавалося густим і важким, як невидимий сироп.
​Запах холодного заліза
​Через кілька днів Данило вирішив відвідати казарми Нової Гвардії, сподіваючись, що товариство Вів’єн і вигляд тренувань розвіють його дивні думки. Коли він увійшов на полігон, повітря було наповнене звичними звуками: вигуки команд, брязкіт тренувальної зброї, тупіт копит.
​Вів’єн стояла на помості, спостерігаючи за спарингом двох молодих лицарів. Її обличчя, зазвичай зосереджене, тепер виглядало дещо розгубленим.
​— Ти теж це відчуваєш? — запитала вона замість привітання, як тільки Данило піднявся до неї.
​— Що саме? — обережно запитав він.
​— Запах, — вона принюхалася. — Вже три дні на плацу пахне старою кров’ю та іржею. Але тут чистіше, ніж у твоїй опочивальні, Данило. Солома свіжа, зброя вичищена до блиску. Я наказала перевірити стайні, кухні, навіть каналізацію. Нічого. Але варто мені заплющити очі, як я відчуваю себе на полі бою під Гнилою Горою.
​Данило глибоко вдихнув. Він відчув не запах крові, а щось інше — ледь помітний аромат озону, який зазвичай буває перед грозою, але з домішкою чогось солодкуватого, наче квіти, що почали гнити.
​— Можливо, це пам'ять тіла, Вів’єн? Ми надто довго жили війною.
​— Моє тіло ніколи не помилялося щодо небезпеки, — відрізала вона, стиснувши руків’я свого меча. — І ще одне... Гвардійці стали повільними. Не фізично, ні. Їхня реакція в нормі. Але в їхніх очах з’явилася якась мла. Вони дивляться крізь мене, ніби бачать щось за моєю спиною.
​Скривджена магія
​Того ж вечора Данило без попередження прийшов до Вежі Магів. Він знайшов Леді Аш у її приватній лабораторії. Вона не чаклувала. Вона сиділа біля великого вікна, дивлячись на зоряне небо, а перед нею на столі лежало кілька кришталевих сфер, які зазвичай світилися м’яким блакитним світлом. Тепер вони були мертвими і сірими.
​— Вони гаснуть, Данило, — тихо промовила вона, не обертаючись.
​— Що гасне, Аш? Твої ліхтарі?
​— Магічні потоки. Вони не зникають, вони... змінюють напрямок. Уяви собі річку, яка раптом почала текти вгору. Я намагаюся черпати енергію з джерел Світла, але замість неї мені в руки дається порожнеча. Вона холодна, Данило. Вона висмоктує тепло з моїх пальців.
​Вона обернулася, і він побачив тіні під її очима. Леді Аш, яка завжди була втіленням спокою, зараз виглядала наляканою.
​— Я намагалася зв’язатися з оракулами Срібних островів, — продовжувала вона. — Тиша. Магічний зв’язок перервано. Наче хтось накинув на світ величезну, невидиму ковдру, яка поглинає всі звуки та вібрації.
​Передчуття великої біди
​Найстрашніше сталося вночі. Данилу наснився сон, який не був схожий на звичайне марення. Він стояв посеред своєї Тронної Зали, але замість білого каменю під ногами була бездонна прірва. Стіни палацу стікали вниз, як розплавлений віск. Перед ним стояв він сам, але в чорних обладунках, з обличчям, позбавленим шкіри.
​«Новий закон уже тут, Данило», — прошепотіло відображення. — «Мир — це лише застій. А застій — це найкращий ґрунт для справжньої гнилі».
​Він прокинувся в холодному поту. За вікном панувала ідеальна, тиха ніч, але ця тиша більше не здавалася йому мирною. Вона здавалася хижою. Наче весь світ затамував подих, чекаючи, коли з темряви витягнеться довга рука і погасить сонце.
​Данило підійшов до дзеркала і сплеснув в обличчя холодною водою. Його погляд упав на золотий кубок, що стояв на столі. Він згадав слова казначея про те, що золото стає важчим. Він підняв кубок. Той справді здавався важким, ніби був вилитий не з золота, а з важкого свинцю. Але найгіршим було те, що на дні кубка, у чистій воді, він побачив осад чорного, як ніч, пилу.
​Він вийшов на балкон. Місто спало, оповите блакитними вогнями магічних ліхтарів. Але Данило бачив, що полум’я в ліхтарях стало іншим. Воно більше не танцювало. Воно стояло нерухомо, як застиглі скляні пелюстки.
​— Щось іде, — прошепотів він у порожнечу нічного неба. — І це «щось» не має армій, воно не має прапорів. Воно просто розчиняє наш світ ізсередини.
​Він зрозумів, що Золота Ера закінчилася. Не з вибухом, не з криком, а з ледь чутним шепотом «Нового закону», який почав переписувати реальність Аетерни, поки її король насолоджувався ілюзією перемоги.