Глава 2: Тіні врожаю

Протягом наступних місяців процвітання Аетерни досягло свого зеніту. Данило особисто відвідував найвіддаленіші провінції, де колись земля була спалена магією хаосу. Тепер там зеленіли сади.
​Він запровадив систему «Королівського зерносховища» — у кожному великому місті будували масивні кам'яні вежі, де зберігали запаси на випадок неврожаю. Данило пам'ятав голод війни і хотів назавжди захистити свій народ від цього жаху.
​Леді Аш проводила дні в магічній вежі, навчаючи молодих магів відчувати ритми природи. Вона пояснювала їм, що магія — це не меч, а вода. Якщо спрямувати її правильно, вона дасть життя; якщо ж дозволити їй застоюватися, вона перетвориться на отруту. Під її керівництвом були відновлені стародавні іригаційні канали, що працювали на легких закляттях левітації води. Селяни більше не залежали від примх дощу.
​Вів’єн же займалася реорганізацією гарнізонів. Вона подорожувала від фортеці до фортеці, але замість того, щоб готувати солдатів до облоги, вона вчила їх правосуддю.
— Ви — голос Короля в цих лісах, — говорила вона молодим лицарям. — Ваше завдання не вбити ворога, бо ворога немає. Ваше завдання — допомогти вдові полагодити дах, розсудити сусідів за межу і захистити мандрівника від вовків.
​Проте, незважаючи на загальне піднесення, Данило почав помічати дивні речі. Вони були настільки дрібними, що ніхто інший не звернув би на них уваги.
​Одного разу, під час прогулянки королівським садом, він помітив, що білі троянди, які так любила Леді Аш, почали пахнути... металом. Це був ледь відчутний запах заліза, ніби поруч хтось гострив мечі. Данило торкнувся пелюстки — вона була м’якою, але холодною, мов лід, хоча сонце стояло в зеніті.
​Іншого разу, коли він приймав звіт від казначея, старий чиновник поскаржився, що золоті монети в підвалах стали «важчими».
— Ваша Величносте, це звучить як стареча примха, але мої ваги показують те саме. Золото наче набирає ваги, хоча його розмір не змінюється. Мабуть, вологість у підвалах...
​Данило промовчав, але всередині в нього знову поворухнулося те саме дивне відчуття, яке він відчув на балу.
​Він вирішив скликати своїх вірних друзів на приватну вечерю. Тільки вони троє. Без слуг, без зайвих вух.
​— Аш, — почав Данило, розламуючи свіжий хліб. — Розкажи мені, як поводяться джерела магії. Чи є якісь зміни?
​Леді Аш відставила келих. Її обличчя стало серйозним.
— Вони чисті, Данило. Навіть занадто чисті. Але... птахи. Ти помітив?
​— Що з птахами? — втрутилася Вів’єн, яка до цього мовчки жувала м’ясо.
​— Вони летять на північ, — тихо сказала Аш. — Зараз середина літа. Вони мали б гніздитися тут. Але вони збираються в зграї і тікають від Аетерни. Я запитувала лісників — вони кажуть, що ліси замовкли. Звірі не зникли, ні. Вони просто ховаються глибше в нори.
​Вів’єн нахмурилася.
— Мої патрулі на кордонах звітують про дивну тишу. Жодного порушення кордону. Жодного розбійника. Навіть дрібні злодюжки наче вимерли. Це мало б мене радувати, але... це відчувається як затишшя перед бурею, якої не було в жодному прогнозі.
​Данило піднявся і підійшов до каміна. Вогонь у ньому палав рівно, але відблиски на стінах здавалися йому схожими на хижих птахів.
— Ми збудували королівство на ідеалах, — промовив він. — Ми дали людям «Новий закон». Але що, як світ не готовий до такої ідеальності?
​Він згадав слова Темного Лорда перед смертю: «Тінь не зникає, Данило. Вона просто чекає, поки світло стане занадто яскравим, щоб випалити твої очі».
​Тоді він вважав це лише злобними прокляттями переможеного ворога. Тепер же ці слова почали резонувати в його голові з новою силою.
​— Давайте почекаємо до свята Врожаю, — запропонував Данило. — Якщо це лише мої нерви — ми посміємося з цього разом. Якщо ж ні... нам доведеться згадати, як тримати сталь.
​Але свято Врожаю було вже зовсім близько. І золото пшениці в полях Аетерни цього року мало такий насичений, такий глибокий колір, що здавалося, ніби поля вкриті справжнім, важким золотом, яке скоро почне тягнути землю донизу.