Глава 1: Сонячний престол

Минуло п'ять років з того дня, як останній попіл від згорілих знамен Темного Лорда розвіявся над пустками. Аетерна, яка колись була понівеченою та знекровленою землею, тепер нагадувала коштовний смарагд, що виблискував у золотій оправі літа. Сонце над королівством тепер світило інакше — не тьмяним диском крізь магічну сажу, а ясним, життєдайним вогнем, що зігрівав кожну цеглину відбудованої столиці.
​Данило, Король Аетерни, стояв біля високого вікна своєї спочивальні в Цитаделі Світла. На ньому не було корони — він одягав її лише на офіційні прийоми — але сама його постава, пряма та впевнена, виказувала в ньому воїна, що став державцем. Замість важких лат його плечі обіймав камзол з оксамиту кольору глибокого вина, гаптований золотою ниткою.
​Місто внизу прокидалося. Данило чув далекий гуркіт возів, що везли свіжий хліб і городину на ринкову площу. Чув спів дівчат, що йшли до фонтанів за водою. Це були звуки життя, які він цінував більше за будь-які військові марші. Його «Новий Закон» почався не з наказів, а з відновлення справедливості: кожне село отримало захист, кожен лорд, що вижив, присягнув служити народу, а не власній гордині.
​— Ти знову шукаєш ворогів на порожньому горизонті, Данило? — пролунав спокійний, ледь хрипкий голос.
​Вів’єн стояла в тіні дверного отвору. Вона майже не змінилася: те саме гостре обличчя, те саме зібране волосся. Проте її меч тепер був у нових, оздоблених сріблом піхвах — подарунок короля за п'ять років миру. Вона була Генералом Королівської Варти, жінкою, чиє ім'я змушувало розбійників кидати зброю ще до початку бою.
​— Я не шукаю ворогів, Вів’єн. Я вчуся вірити, що їх більше немає, — відповів Данило, посміхнувшись кутиками вуст. — Поглянь на ці поля за стінами. Пшениця така густа, що через неї важко пройти. Люди ситі. Це найкраща перемога, яку ми коли-небудь здобували.
​Вів’єн підійшла ближче, її кроки по кам’яній підлозі були ледь чутними.
— Мир — це добре, Данило. Але тисячна армія, яка колись йшла за нами, тепер розсіялася. Хтось оре землю, хтось тримає корчму. Моя нова гвардія — це хоробрі хлопці, але вони не бачили справжньої темряви. Вони знають про Темного Лорда лише з пісень бардів.
​— І нехай так і залишається, — м’яко перебив її Данило. — Я не хочу, щоб вони знали те, що знаємо ми.
​Їхню розмову перервав шелест шовку. До кімнати увійшла Леді Аш. Її присутність завжди супроводжувалася ледь відчутним ароматом гірських трав та озону. Вона тримала в руках стародавній фоліант, обтягнутий шкірою невідомої істоти. Леді Аш очолила Коло Магів Аетерни, перетворивши магію з інструменту вбивства на мистецтво творення.
​— Сьогодні день сонцестояння, — нагадала вона, і її очі, в яких, здавалося, мерехтіли зірки, зустрілися з поглядом Данила. — Уся знать королівства та посли сусідніх земель чекають на тебе в Тронній Залі. Це не просто бал, Данило. Це підтвердження того, що Аетерна знову є серцем світу.
​— Я знаю, Аш. Я буду там, — зітхнув Король. — Тобі вдалося відновити магічні бар’єри на Східних скелях?
​— Так, — кивнула вона. — Джерела мані очищені від скверни. Тепер вони живлять землю. Ліси ростуть швидше, а вода в річках має цілющі властивості. Мир укладено не лише між людьми, а й із самою природою.
​Того вечора Тронна Зала сяяла тисячами свічок у масивних бронзових люстрах. Стіни, прикрашені гобеленами, що розповідали про подвиги Данила та його команди, відбивали світло. Музиканти грали на лютнях та флейтах, і мелодія була такою легкою, що здавалося, ніби сама будівля дихає радощами.
​Данило сидів на троні з білого каменю. По праву руку від нього стояла Вів’єн — символ сили королівства. По ліву — Леді Аш, втілення його мудрості. Перед ними проходили графи, барони та вільні купці. Кожен з них схиляв голову, приносячи дари: золото, вишукані тканини, рідкісні спеції.
​«Ось воно, — думав Данило, спостерігаючи за танцями. — Новий закон у дії. Закон, де слово короля важить більше за сталь, а добробут підданого є головним скарбом».
​Свято тривало до глибокої ночі. Вино іскрилося в кубках, сміх лунав з кожного кута палацу. Данило відчував, як напруга, що роками стискала його серце, нарешті відпускає. Він бачив щасливих друзів, бачив свій народ у безпеці.
​Але в якийсь момент, коли музика стала тихішою, Данило поглянув на велике вітражне вікно, що дивилося на схід. Там, далеко за межами осяяного вогнями міста, лежали дикі землі, де колись звивали свої гнізда потвори Темного Лорда. Зараз там панувала непроглядна, густа темрява. На мить йому здалося, що серед нічної тиші пролунав не звук вітру, а важке, ледь чутне зітхання самої землі.
​Він стріпнув головою, відганяючи навару.
— Все гаразд, Ваша Величносте? — тихо запитала Вів’єн, яка завжди помічала найменшу зміну в його настрої.
​— Так, — відповів він, піднімаючи свій золотий кубок. — Просто занадто багато світла після стількох років у темряві. Давай святкувати, подруго. Ми це заслужили.
​Королівство Аетерна поринало в сон під ковдрою абсолютного спокою. Ніхто не знав, що золота ера — це лише коротка зупинка перед дорогою, яка не має кінця.