Глава 18: Король Попелу та Світла

Зовні Чорної Цитаделі світ перетворився на вихор вогню та магії. Стіни, що вважалися вічними, руйнувалися під ударами велетенських корінів, а легіони Малахора, позбавлені своєї темної волі магією Ілларії, розпадалися на порох. Але всередині Цитаделі панувала мертва, гнітюча тиша.

​Данило йшов крізь розбиту головну браму. Кров на його обличчі змішалася з сажею, але погляд був твердим, як обсидіан на його грудях. Поруч із ним, ледь чутно перебираючи лапами, йшов Тінь — Срібногривий Драйг-кіт тепер був розміром із доброго коня, його очі світилися люттю.

​Позаду йшли дві жінки, що стали його крилами: Міраель, оточена ореолом срібного світла, та Ілларія, чиї руки були вкриті фіолетовим полум’ям магії крові.

​Вони увійшли до головної зали. Це було величезне приміщення, де замість колон стояли застиглі тіні закатованих душ. Стеля губилася в темряві, а в кінці зали, на узвишші, стояв Трон Пустки.

​На ньому сидів Малахор.

​Він не був схожий на монстра. Він виглядав як старий, неймовірно втомлений чоловік у воронованих обладунках. Його обличчя було блідим, майже сірим, а очі нагадували дві бездонні ями, в яких не було нічого, крім нескінченної порожнечі.

​— Ти все ж прийшов, ковалю, — голос Темного Лорда відлунював у самій душі Данила, завдаючи фізичного болю. — Ти привів із собою ліс, який мав згнити, і магію, яку я випалив. Але ти забув одне: я — це і є Аетерна. Я її біль, її старість, її неминучий фінал. Ти хочеш вбити смерть?

​Малахор піднявся. У його руці згустилася темрява, перетворюючись на довгий дворучний меч, що випромінював холод Пустки.

​— Зараз! — вигукнув Данило.

​Міраель вдарила посохом об підлогу, і навколо них розквітнув щит із чистого життя, що стримував темряву, яка почала стікатися з кутків зали. Ілларія зашепотала древні закляття, і її магія почала розривати невидимі нитки, що живили Малахора від ядра землі.

​Данило кинувся вперед. Мечі Арени зіткнулися зі сталлю Пустки. Кожен удар вибивав іскри, що пропалювали реальність. Малахор був швидшим за будь-яку людину, він рухався як дим, але Данило бився не сам. Тінь стрибав зі стін, відволікаючи Лорда блискавичними ударами кігтів.

​— Ти ніщо! — ревів Малахор, відкидаючи Данила магічною хвилею. — Твій рід вимер, твій дім — попіл!

​Данило впав на одне коліно, відчуваючи, як холод Пустки пробирається до його серця. Але в цей момент він відчув тепло. Флакон Міраель, що висів на поясі, розбився, і крапля її світла злилася з обсидіановим амулетом.

​— Ілларіє! Міраель! — крикнув Данило.

​Дві жінки поклали руки йому на плечі. Це був момент, якого боялися всі темні боги.

• ​Срібне світло життя влилося в амулет з правого боку.
• ​Фіолетове полум’я смерті — з лівого.
• ​Чорна пам’ять землі самого Данила стала провідником.

​Обсидіан спалахнув таким яскравим сяйвом, що темрява в залі почала кричати. Данило піднявся. Він більше не відчував ваги меча чи болю від ран. Він був самим правосуддям.

​Він зробив останній випад. Малахор підняв свій меч, але зброя Темного Лорда розсипалася, не витримавши чистого світла трьох магій. Лезо Данила пройшло крізь груди Малахора, прямо туди, де мало бути серце.

​Малахор не кричав. Він лише подивився на Данила з дивною, майже вдячною посмішкою.

— Світ... тепер твій... Королю попелу. Подивимось, чи вистачить тобі сил... не стати мною.

​Тіло Темного Лорда почало розпадатися на білі іскри. Трон Пустки розколовся навпіл, і чорна вежа Цитаделі здригнулася, починаючи повільно осідати.

​— Тікайте! — скомандував Данило.

​Вони вибігли на балкон саме в ту мить, коли перші промені справжнього, не отруєного сонця пробилися крізь хмари. Чорна Цитадель руйнувалася, а разом із нею зникала й магія Пустки. По всій Аетерні люди бачили, як чорні квіти в’януть, а на їхньому місці пробивається зелена трава.