Глава 17: Відьма з Попелища

Спільні сили людей та лісових духів Коріні виявилися нищівними для авангардів Темного Лорда. Війна, яка здавалася безнадійною, перетворилася на тріумфальний марш: щотижня армія Данила звільняла нові поселення, а чорні знамена Малахора падали в багнюку під копита Срібногривого Драйг-кота.

​Але що ближче вони підходили до серця темної імперії — Чорної Цитаделі, то сильнішим ставав опір. Темна магія Пустки отруювала землю, роблячи звичайну зброю важкою, а лісову магію — слабкою. Саме тоді на їхньому шляху з'явилася та, кого ніхто не чекав.

Табір повстанців розкинувся на руїнах стародавнього міста біля підніжжя Вулканічного кряжа. Данило разом із Міраель та командирами схилилися над картою, плануючи фінальний штурм. Раптом повітря в наметі стало крижаним, а полум'я смолоскипів змінило колір із жовтого на глибокий фіолетовий.

​Тінь, який спав біля входу, різко підняв голову і тихо загарчав, але не кинувся в атаку. Звір був збентежений.

​Вхід до намету розкрився, і всередину, без жодного звуку, увійшла жінка. Вартові, які мали її зупинити, стояли знадвору, завмерлі, наче кам'яні статуї.

​Жінка була високою, з блідою, майже прозорою шкірою і очима кольору грозового неба. Її чорне волосся спадало на плечі, як розлите чорнило, а одяг був витканий із тіней і темно-червоного шовку. У руці вона тримала тонкий посох із вибіленої кістки, на кінці якого тлів темний кристал.

​Міраель миттєво підняла свій світлий посох, готова захищати Данила, але незнайомка лише ледь помітно посміхнулася.

​— Опустіть зброю, діти, — її голос був оксамитовим, але в ньому відчувалася міць, що змушувала кров холонути в жилах. — Якби я хотіла вашої смерті, ви б уже стали попелом, яким дихає ця проклята земля.

​— Хто ти така? — Данило вийшов наперед, відсуваючи Міраель за спину. Його рука звично лягла на руків'я меча.

​— Мене називають Ілларією, — жінка повільно обвела поглядом присутніх. — Я остання з Магів Крові, чий орден Малахор знищив ще до того, як ти народився, хлопчику. Але найважливіше не те, хто я. Важливо те, що я знаю, хто ти, Даниле з Іллінхолла. Обсидіане з Ксаноса. Останній Король.

​Ілларія підійшла ближче до столу з картою. Вона не дивилася на командирів, її погляд був прикутий виключно до Данила і його амулета.

​— Ти зібрав чудову армію, — сказала вона, кивнувши в бік Міраель. — Лісова магія сильна, а твоя сталь загартована в стражданнях. Але цього недостатньо. Малахора не можна вбити мечем чи світлом дерев. Його душа давно не в тілі. Вона схована в Серці Пустки. Якщо ти вийдеш проти нього з тим, що маєш зараз — ти просто подаруєш йому свою дівчину і свою армію на сніданок.

​Данило напружив щелепи. Він і сам відчував, що чогось бракує. Обсидіановий амулет давав йому силу, але він не знав, як вивільнити її повністю.

​— І чого ж ти хочеш, відьмо? — запитав Барт, міцно стискаючи сокиру.

​— Я хочу того ж, чого й ви, — очі Ілларії спалахнули ненавистю. — Смерті Малахора. Він забрав у мене все. Тому я пропоную тобі союз, Даниле. Я дам тобі ключ до його безсмертя.

​Ілларія вдарила своїм кістяним посохом об землю. Над картою з'явилася магічна проєкція Чорної Цитаделі, під якою пульсувало криваво-червоне ядро.

​— Щоб перемогти його, нам потрібно поєднати три стихії, — продовжила вона.

• ​Життя: Магія Коріні, яку несе твоя Міраель. Вона стане щитом проти його темряви.
• ​Смерть: Моя магія Крові. Вона розірве зв'язок Малахора з його демонічною армією.
• ​Пам'ять Землі: Твій обсидіан, Даниле. Але щоб він став зброєю, моя і її магія мають пройти крізь нього одночасно.

​Міраель наблизилася до Данила. Вона не довіряла цій жінці, що пахла давніми закляттями, але ліс навчив її відчувати правду.

— Вона не бреше, Даниле. Її біль справжній. Але її магія... вона дуже темна. Якщо ти впустиш її силу у свій амулет, це може знищити тебе самого.

​Данило подивився на Ілларію, потім на Міраель, і врешті — на своїх людей. Вони пройшли такий довгий шлях не для того, щоб зупинитися перед зачиненими дверима. Він згадав Іллінхолл, Арену Ксаноса, сміх розбійників і зраду Ґорана.

​Він відпустив руків'я меча.

​— Якщо це ціна за те, щоб звільнити Аетерну — я її заплачу, — твердо відповів Данило. — Я приймаю твою пропозицію, Ілларіє. Але якщо ти спробуєш зрадити нас...

​— Тоді твій срібний котик зжере моє серце, я знаю, — сухо перебила його магічка, ледь помітно кивнувши на Тінь. — У нас немає часу на погрози. Малахор знає, що ви тут. Він уже відкриває браму Безодні.

​Ілларія простягнула руку. Міраель, трохи вагаючись, поклала свою долоню зверху. Данило накрив їхні руки своєю. Тієї ж миті обсидіановий амулет спалахнув сліпучим світлом, у якому переплелися блакить життя, фіолетова тінь смерті та чорний вогонь самої землі.

​Три сили об'єдналися. Тепер Останній Король мав усе необхідне, щоб розпочати битву, яка назавжди змінить історію світу. Попереду була лише Чорна Цитадель і фінальний акорд цієї довгої війни.